Відповідно до цієї статистики, за звітний період в Україні виходило українською мовою – 1264 газети загальним річним тиражем близько 935 млн. 746 тис. примірників, російською мовою – 975 газет загальним річним тиражем близько 2 млрд. 261 тис. примірників. По 4 газети виходило угорською, англійською, румунською та польською мовами, а річний тираж цих видань становив 2 млн. 41 тис.; 1 млн. 503 тис.; 1 млн. 36 тис. та 34 тисячі примірників відповідно. 2 газети, сумарний річний наклад яких дорівнює 40 тис. 600 примірників, виходять німецькою мовою, і лише одна газета, річний тираж якої складає 12 тис. примірників, видається вірменською мовою.

У 2009 та першому кварталі 2010 року в Україні виходив 1601 журнал, з них:

українською мовою – 595, сукупний річний тираж – 16 млн. 427 тис. примірників;

російською мовою – 324, сукупний річний тираж – 140 млн. 43 тис. примірників;

англійською – 21 журнал, сукупний річний тираж – 169 тис. 700 примірників.

По одному журналу виходить польською та німецькою мовами, річний тираж – 2 тис. та 500 примірників відповідно.

Таким чином, перше місце за сукупними річними тиражами в Україні утримують російськомовні газети та журнали. Майже в два з половиною рази меншим є сукупний річний тираж україномовних газет і в 8,5 разів менший ніж у російськомовних є річний наклад україномовних журналів. Третє місце за рівнем річного тиражу займають англомовні газети та журнали.

«Таке», за словами автора, «це книга про чоловіків і жінок, про звірят і птахів, а також про рослини, вітер, землю, дощ та інші Господні дари. Коротше, про таке».

Книжку «Таке» видало харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля». Це вже друга Книга року Бі-Бі-Сі, видана ними; торік цю премію отримав роман «Молоко з кров’ю» письменниці родом з Херсона Люко Дашвар (псевдонім Ірини Чернової).

Як повідомляв ЛітАкцент, до п’ятірки фіналістів конкурсу увійшли також «Легенди Львова. Книга друга» Юрія Винничука, «Місто з химерами» Олеся Ільченка, «Урізька готика», Галини Пагутяк та «Джури-характерники» Володимира Рутківського.

До складу цьогорічного журі конкурсу, який Бі-Бі-Сі проводить уп’яте, входять: журналіст і депутат Ольга Герасим’юк, музикант Андрій Кузьменко (Скрябін), журналіст Андрій Куликов, директор Інституту філософії НАН Мирослав Попович, а також – адміністратор премії, продюсер Української служби Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало.

До складу цьогорічного журі конкурсу, який Бі-Бі-Сі проводить уп’яте, входять: журналіст і депутат Ольга Герасим’юк, музикант Андрій Кузьменко (Скрябін), журналіст Андрій Куликов, директор Інституту філософії АН Мирослав Попович, а також – адміністратор премії, продюсер Української служби Бі-Бі-Сі Світлана Пиркало.

П’ятірка фіналістів

• «Легенди Львова. Книга друга», Юрій Винничук (Піраміда)
• «Таке», Юрій Іздрик (Клуб сімейного дозвілля)
• «Місто з химерами», Олесь Ільченко (Грані-Т)
• «Урізька готика», Галина Пагутяк (Дуліби)
• «Джури-характерники», Володимир Рутківський (А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га)

Часопис Fiction видається англійською мовою у Нью-Йорку з 1972 року і публікує фрагменти літературних творів, як американських, так і зарубіжних авторів. Тут публікувались Хуліо Кортасар, Генріх Бьоль, Каміло Хосе Села, Джейс Керол Оутс, Ґюнтер Ґрас, Ясунарі Кавабата, Ентоні Берджес, Макс Фріш, Семюель Беккет, Маріо Варгас Льоса та багато інших знаних письменників і поетів. Твори, які надходять до часопису Fiction, проходять серйозний відбір — для публікації відбирається не більше 5% пропозицій.

джерело: сумно?

4 грудня о 18.30 відбудеться урочисте відкриття книгарні «Є» на Подолі вул. Спаській, 5 (м. «Контрактова площа», біля виходу з метро напроти «Домашньої кухні» та ТЦ «Самсон»).

– Нещодавно світ побачила ваша книга «Кнайпи Львова». Ви львів’янин, який ваш найулюбленіший заклад?

– Зараз я не живу вже таким кнайповим життям, як раніше. У 90-х роках була кнайпа «Вавилон», вона була розташована на початку проспекту Шевченка. Там завжди можна було зустріти знайомих людей – хлопців із гуртів «Мертвий півень», «Плач Єремії», різних художників, письменників. Зараз уже немає такого осередку, де би зустрічалися всі. Я люблю заходити в «Мазох», «Львівську кнайпу».

– Але ж сьогодні відкрилося багато нових кнайп, власники яких намагаються привабити туристів саме «львівським духом»…

– Здається, це в них виходить досить добре. Різні приколи, жарти… Візьміть хоча б пиво «Зенек», яке пропонують у «Криївці». До речі, ви знаєте, хто такий Зенек?

– Ні.

– О! Це легендарна особа з львівського фольклору. Байка така: сиділо товариство за столом. І час від часу підіймали тост: «За кого п’ємо?» «За Зенека!» Один із присутніх не знав, що це означає, але йому соромно було спитати. Він пив-пив за Зенека, і нарешті йому захотілося до вбиральні. Пішов туди, а там на стіні було написано: «Бий москалів. Зенек».

– Зараз ви очолюєте легендарну газету «Поступ», проте ваша редакторська біографія майорить більш екзотичними назвами. Так, ви редагували газету «Гульвіса»…

– Це було еротичне видання. Ідея створення, назва, рубрики були моїми. Тоді взагалі в Україні всього було тільки два еротичних видання: «Пан+Пані» і «Гульвіса». Але це були не суцільно оголені тіла й відверті листи. Тут друкував свої вірші Сергій Жадан, були письменницькі переклади – цікаве було видання. Пізніше через нього я організував продаж сексуальних аксесуарів. Секс-шопів ще тоді не було. Купував у Польщі потрібне причандалля і перевозив контрабандою до України. Ховав усе це добро до багажника, зверху сипалися огірки і помідори, і так я перетинав кордон. Митники відкривають багажник – бачать овочі, й до мене жодних претензій (сміється).

– Ви були редактором відділу містики і сенсацій у «Поступі». Як воно – мати справу з містичним?

– Газета «Поступ» була революційною. Це були перші роки незалежності. В ній я реалізовував теми, які досі замовчувалися. Зрештою, саме містична література мене вабила з юності, я навіть відвідував спіритичні сеанси.

– І з ким хотіли вступити в діалог?

– Зазвичай викликали Леніна, Сталіна. Але ж це все дурня! Ті, хто організовували спіритичні сеанси, – вони й нашифровували діалоги з того світу. Немає жодної гарантії, що викличуть дух, із яким бажаєш поспілкуватися. Замість потрібного духа може з’явитися диявол. Взагалі, я вважаю, що не варто турбувати мертвих.

– Нещодавно на екрани вийшла стрічка за вашим твором «Діви ночі», із «бригадиром» Павлом Майковим у головній ролі. Це не перша екранізація…

– За моїми творами зняли два анімаційні фільми – «Казка про Поросятко» і «Метелик, який вивчав життя». Був ще один короткометражний фільм «Трагічна любов до зрадливої Нуськи». До речі, передувало екранізації драматичне оповідання «Граната для двох» – воно вийшло на екрани і перетворилося на комедію…

– Епопея з екранізацією «Дів ночі» тривала чи не тридцять років?

Частину роману я написав наприкінці 70-х. Відніс рукопис до редакції часопису «Жовтень», де він пролежав років двадцять – заввідділу прози не міг наважитися його надрукувати. Рукопис довго мандрував, доки не потрапив до Богдана Жолдака. Тоді студія «Рось» уклала зі мною контракт на зйомки двосерійного фільму. Не вийшло – студія «накрилася». Ще була пропозиція зняти 12-серійну стрічку для телебачення. Чергова пропозиція була від «1+1», яка врешті-решт і зняла «Діви ночі».

– Але продюсери наполягли, аби події було перенесено в сьогодення…

– Так, згідно з угодою, події твору було перенесено в наш час, продюсери вирішили, що так буде цікавіше. Хоча в книжці йдеться про 70-ті (я писав її по «гарячих слідах» – тоді я працював фарцовщиком і сутенером) в радянському Львові зі спекулянтами й іншими рудиментами того часу – а перенесли у невизначене місце… До того ж картина російською мовою, продюсери орієнтувалися, як її подати на Росію. Добре, хоч назву зберегли – якби назвали «Ночниє бабочкі», я б ніколи не здогадався, що це фільм за моїм романом. Проблема не в мові, а в тому, що пропав увесь львівський колорит книги, який читачам більш за все й подобався. Але фільм знято професійно, і якщо дистанціюватися від мого роману, то дивитися можна.

– Не намагалися закріпити за собою коротеньку роль?

– Ні. Свого часу я виступав у театрі, грав різні ролі, працював режисером. Але мені ніхто нічого не пропонував у «Дівах ночі». Та й зараз знову почалося якесь затишшя, зима в театральному житті країни.

– Електронна енциклопедія «Вікіпедія» досить незвично характеризує вас як письменника: «…поціновувач усього самого найжахливішого, що коли-небудь існувало в українській культурі, зокрема літературі…»

– Маються на увазі кілька антологій, які я укладав: «Чортзнащо», готична проза й збірки еротичної прози. Не знаю, чому інтренетівські лоби вирішили охарактеризувати мене саме так. Антологія «Чортзнащо» – кумедна, вона про доброго чорта, який допомога людям…

– Яку найжахливішу й найрозбещенішу книгу вам доводилося читати в своєму житті?

– Маркіза де Сада. Аби читати содом содому, треба мати велике терпіння. Повірте на слово.

– Яким книжкам легко потрапити до кола вашого читання?

– Я не є бібліофілом. Не колекціоную якісь рідкісні видання, збираю тільки ті книги, які мені потрібні для роботи, ну, ще казки різними мовами. У мене збірок казок уже понад дві тисячі. Люблю читати українську класику. Маю багато непрочитаних книг, які подарували друзі-письменники. Шкода, що при обшуку в 1974 році в мене вилучили західноукраїнські довоєнні видання, які належали моєму діду…

– У вашого товариша Грицька Чубая, який славився великою бібліотекою, було попередження: «Книги на руки не видаються. Це не громадська читальня». Чи можна у вас допроситися книжки?

– Ну, взагалі книжки в мене допроситися важко, особливо гарненькій панночці – вони ніколи не повертають. Та в мене й так зникають книжки. Сам Гриць грішив – свиснув у мене пару книжок. Я вже потім упізнав їх у нього на поличці. Але я в нього теж свиснув пару книжок. Якісь казки. Таке траплялося серед моїх друзів поголовно. Книжки, пензлики цупили один в одного. Я завжди обурювався. До речі, в Гриця можна було допроситися книги. Він мав спеціальну поличку з книгами в туалеті, і коли хтось наважувався попросити щось почитати, він пропонував книги саме з неї…

– Стосовно гарненьких панночок. На якому найнезвичнішому місці вам доводилося ставити автограф?

– На стегнах і на персах – було. А більш незвичного, здається, нічого не траплялося. Хоча могло би бути, чому ні…

джерело:  Іра Татаренко, «Друг Читача»

Україну на фестивалі представлятимуть Олександр Кабанов, Борис Херсонський, Людмила Херсонська, Сергій Жадан та Андрій Любка. Також у рамках бієнале серед багатьох заходів, спецпроектів та акцій відбудеться, зокрема, вечір-презентація Міжнародного поетичного фестивалю «Київські лаври», представлятимуть його організатор Олександр Кабанов та куратори фестивалю в 2009 році.

Організатори фестивалю — проект «Культурна Ініціатива», Buro17.Фестиваль відбудеться під патронатом Московської міської Думи та Уряду Москви.

Сайт фестивалю – http://www.poetrybiennale.ru/

джерело: Буквоїд

Григорію, розкажи над чим зараз працюєш і що від тебе очікувати найближчим часом?

Слава Богу, в плані публічному настало певне затишшя,  яке мені дуже і дуже подобається.  Я чекаю виходу книги, працюю над концептом літфесту-2010 і перекладаю вірші Захара Прілєпіна.

Розкажи трохи про твою книгу.

Вона називатиметься «Тріп» і до неї увійдуть вірші, написані з 2005 по 2009 рік. Темою книги є подорожі, які відбувались в моєму житті і в моїй голові. Тобто книга написана для того, щоб не забути певні враження і події. Структурно вона матиме три хронологічні розділи.  Загалом, з нетерпінням чекаю її виходу, бо, мабуть, тільки тоді позбудусь цих текстів. Закінчилась книга початком літа 2009-го. З того часу я вже написав новий цикл під назвою «Soul Kitchen» і до нього увійшли 12 віршів, переважно верлібрів. Називається він так через мою безмежну любов до естетики The Doors і багато текстів там перегукуються. Герої цього циклу – письменники, драгділлери і, звичайно, жінки, куди ж без них.

Що для тебе є Хмельницький і Поділля? Українці мало знають про це місто і регіон загалом. Як воно відображене у твоїх текстах?

Ну от власне перших два розділи книги – «хмельницькі» вірші. Коли писалося, не помічав, а тепер бачу, що це – як звалище втрачених надій. Багато такого молодого, юнацького і навіть дитячого у них.  І це круто. Останнім часом намагаюсь частіше бувати вдома. А Хмельницький в моєму житті – це якісь постійні маршрути, наглухо вивчені вулички, серпневий Буг і мабуть що двір мій.  Стільки спогадів, що як почати плакати від ностальгії, то буде море сліз… Знаєш, поки там живеш, тобі здається що це місто – край світу, і десь там далі вже нічого нема – ні Києва, ні Львова, а про Варшаву чи, до прикладу, Лондон взагалі не йдеться. Але кисню там, на жаль, мало, та й будь-де його насправді небагато, можливо, більше цього кисню в дорозі? Не знаю, але довіряю своїм друзям і землякам «Пропалій Грамоті», які співають, що «кожного птаха вабить мандрівка»… Я ж не живу конкретно у Львові, Хмельницькому, Тернополі чи в якомусь іншому місті, я живу в собі, а  міста – це лиш плацдарми мого перебування… Повертаючись до Поділля, скажу, що дуже люблю кілька місць цього регіону, в першу чергу – Кам’янець-Подільський. Бо це шалено енергетичне місто, по-друге – купа друзів і людей, до яких варто повертатись, і якби я називав культурні центри Подільщині,  то це місто було в трійці лідерів. Є такі фантастичні селища, як Деражня, Шепетівка, Нетішин (який, до речі, один в один схожий мені на Калуш) та й рідні села мої на Старокостянтинівщині. Є, на що подивитись…

Ти є з наймолодшого покоління українських поетів.  Кого б з цього покоління виділив?

Мені подобається кілька поетів приблизно мого віку, які вміють оперувати не тільки словами, а й подихом своїх віршів. Чим більше текст відображається в моїй пам’яті, тим більше я люблю поета, який написав цей текст. Зрештою, міг би зробити комплімент своєму мозку, який старається запам’ятовувати тільки хороше. От я собі кількох запам’ятав. Називатиму і не пояснюватиму, чому і як: Андрій Любка, Лесь Белей, Микола Шпаковський, Карина Тумаєва, Ігор Андрющенко, Владислав Волочай, Мирослав Боднар, Юхим Дишкант, Оксана Васьків, Люба Якимчук, ну і ще я точно когось забув. Всі вони різні, працюють у різних естетиках і, мабуть, ці естетики в чомусь є мені близькі.

Ти багато говорив про мандрівки, і в людини, яка ніколи не чула про тебе, може виникнути враження, що ти є абсолютно «поетом в повітрі». Як ти поясниш тоді свою вкрай високу активність в інших напрямках суспільної діяльності?

Так сталось, що маю багато друзів митців, переважно все, що робиться з моєї ініціативи, так чи інакше налаштовано на їхню промоцію. З часом важелів стає все більше і я хочу показувати людям те,  що подобається мені і що я вважаю якимось мистецтвом. Може в цьому є шматок власного егоїзму, але я довіряю своєму смаку і, як на мене, це чуття мене підводить у 0.01% випадків. З іншого боку, розумієш, вірші пишуться не завжди. Тому одного разу, щоб зайняти свій час я подумав, що треба займатись чимось суспільно-корисним. І тут така штука – з 6 по 8 клас я мріяв бути програмістом, у 9 класі я пішов у військовий ліцей і до сих пір не знаю, чи мене звідти вигнали, чи то я сам себе вигнав, останні два роки, коли терміново треба було визначитись, я грав у молодіжному театрі. І якось уже в цьому ліцеї, я пам’ятаю, писав вірші активно, але побічно…  І коли втягнув себе в цю культуру, то зрозумів, що якщо руки до того виросли, то, може, працювати над цим.  Це вже потім почалися спроби себе як журналіста, музиканта чи ведучого на радіо… Вирішив хоч якимось боком попрацювати на благо неньки-Батьківщини.

До речі, про Батьківщину. Напередодні виборів якою тобі видається Україна?

Мабуть, я не є свідомим громадянином, бо в першу чергу скажу, що в політику ніколи не ліз і не збираюсь лізти.  У владі є розумні люди, але їх, на жаль, меншість. Тому ніхто не пише у своїх програмах хоч слово про культурний розвиток нації, проте возять концерти зірок естради, мистецьку вартість яких,  я поставив би під великий сумнів. Кожен хороший і сильний історичний лідер робив дві речі: боготворив мистецтво і митців, в той же час перебуваючи осторонь, або нищив ці еліти. І от дивлячись на всі ці майданні шоу, я боюсь, що справдиться друге. З теперішніми лідерами країни є один найкращий варіант для українського мистецтва – не заважати одне одному, про що, до речі віднедавна забули у владних коридорах. Мало того, що створюються якісь дурнуваті структури, як НЕК, так їх ще й очолюють  якісь персонажі п’єс Подерев’янського. От, наприклад,  Данилович (Леонід  Данилович Кучма – прим. авт) нікого не чіпав, навіть не бачив загрози від цієї групки людей, які коять незрозуміло, принаймні для нього, що. Ідеальна структура відносин в цьому плані – влада повинна боятись мистецтва, але не показувати того, бо хороше розвинуте мистецтво – це собака, який не буде тебе чіпати, поки не зрозуміє, що ти його боїшся… Що ж до виборів, то скажу в кращих традиціях кандидатів: «Ідіть і проголосуйте розумом і душею, і, можливо, тоді вам вдасться зрозуміти, що з душею цією щось не так…»

Окей, повернемося власне до мистецтва. Що зараз є доброго для тебе на цій ниві, крім літератури?

Ниви, як такої, і не існує. Подивіться на росіян, їм не важливо, чи ви будете читати Гришковця чи Прілєпіна, їм важливо, щоб ви читали російською, слухали російською і, в результаті, мислили так само. Я не є русофобом, просто навів приклад.  Я взагалі зрозумів, що для мене є три важливих музики – Рей Чарльз, The Doors і «Пропала Грамота». Може виглядати смішно, але так воно є, і це круто. Українська музика стає інтригуючою і цікавою. Дай Боже, щоб і індустрія ця розвивалась і переросла на щось західного зразка. В Україні купа хорошого молодого мистецтва, з музики я б виділив моє останнє відкриття – «Зелені Сестри». Ну і ще є ціла плеяда, як, до прикладу, та ж «Пропала Грамота», «Очеретяний Кіт», «ЧеЧе», Zsuf,  «Перкалаба», ShockolaD. Що ж до візуального мистецтва, то мені подобається і монументалізм Миколи Мазура і Анатолія Гайдамаки, і так само подобаються молоді формації, як, наприклад, львівська «КОМА» чи окремі  молоді художники, як от Данило Ковач, Антон Варга, Оксана Мазур.

автор: Олена Скорик
джерело: Сумно?

Харукі Муракамі народився 1949 року в родині викладача класичної філології. У літературі він дебютував наприкінці 1970-х років. З тих пір його ім’я відоме мільйонам читачів у всьому світі. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його романи «Погоня за вівцею», «Танцюй, танцюй, танцюй», «Хроніка заводного птаха».
«1Q84»— новий роман Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984».
Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року.

Навідміну від наших звичних зустрічей, які проходять у все ж діалогічному стилі, ця – суцільних монолог Лишеги, де модератор, насправді, й не був потрібен. Зразу застерігаємо, що слухати його непросто, а ще складніше розуміти. Однак знаходяться знавці, які настирно рекомендують Лишегу не просто слухати, а дослухатися – мовляв, по тезах, які він висловлює, можна написати як мінімум дисертацію, а то й дві… А тези цього разу були на такі теми:
- стиль одягу Антонича;
- сумнівне лемківське походження Антонича;
- молодий Антонич проти старого Чубая;
- про те, як львівський музей Олеки Кульчицької може посприяти в пізнанні Антонича;
- про відмінність мови Франка і Антонича;
- ще раз про лемківство Антонича;
- про Антонича і Леопольда Левицького.

джерело: Кабі.net