Цьому фестивалю амбіцій не бракує: з часом організатори сподіваються перетворити його на фестиваль класу «А». Програма другого фесту розшириться: 100 картин із 40 країн світу. Конкурсних — 17. Церемонії відкриття і закриття відбудуться у Палаці «Україна».

Кінофорум Ступки прагне стати центром світових і національних кінопрем’єр в Україні. Локалізується нинішній КМКФ у кінотеатрі «Баттерфляй Ультрамарин». Покази також відбудуться у кінотеатрах «Україна», «Жовтень», «Київська Русь», у Будинку кіно. Ступка зізнавався, що збувається його давня мрія: створити в Києві авторитетний міжнародний кінофестиваль, який у майбутньому посяде гідне місце серед європейських кінооглядів.

— Так, ми багато в чому ризикуємо! — каже Богдан Сильвестрович. — Торік зробили перший Київський міжнародний, просто-таки кинувшись у вир головою — всього за чотири місяці! Мені ж хочеться, щоб в Україні, крім прекрасної «Молодості», яка нинішнього року відсвяткує 40-річчя, з’явився ще один достойний кіноогляд. За програмною насиченістю наш перший фест був на рівні, а ось його організація трохи кульгала. Однак працювали рік, хоча постійно щось заважало: то криза, то ставлення до мистецтва… Адже всім тепер цікава політика. Ці «шоу-мени» забрали кусень хліба і в акторів, і в режисерів. Ходили до банкірів, просили підтримки. Наголошували на важливості форуму для духовного життя киян. У нас є ідея показати фестивальні фільми в Харкові, Дніпропетровську, Львові. Але… чим більше я говорив про те, як це потрібно, тим більше відчував сором: мовляв, чого я взагалі прийшов до них із простягнутою рукою? Скільки можна?

* * *

Професійне журі фестивалю цього разу очолить видатний кінорежисер Отар Іоселіані. Фільм відкриття — його остання картина «Шантрапа» — приїде до Києва прямо з Канн. До складу журі також увійдуть американський режисер Вадим Перельман (народився в Києві), польський документаліст Марсель Лозінскі, актор Армен Джигарханян, український художник Сергій Якутович…

«Улюблене» запитання про бюджет КМКФ. Якщо провести порівняльну характеристику, то нинішнього року ця сума зросла вдвічі: з 3,5 мільйона гривень (торік) до 7 млн. Рік тому призового фонду у фесту не було взагалі. Але у 2010-му (завдяки спонсорам) переможець другого КМКФ у категорії «Найкращий фільм» отримає Гран-прі і грошовий приз на суму 20 тис. дол.

Програма КМКФ ще формується. Відомо, що організатори переглянули близько 150 фільмів, із яких вибрали 100. У конкурс приймалися картини, зняті у період завершення КМКФ-2009 і до старту нинішнього. Очікуються й світові прем’єри. У конкурсі буде представлено 17 фільмів, на жаль — серед них жодного українського. Поки що під сумнівом участь стрічки «Щастя моє» Сергія Лозниці (вона увійшла в основну програму Канського кіноогляду).

Позаконкурсна програма дуже насичена. Туди й увійдуть найкращі українські фільми, зняті останніми роками. Адже абсурдно й безглуздо проводити в Києві фестиваль без українського кіно.

Заявлено такі тематичні програми: «Персона», «Комедії», «Соціальний погляд», «Спортивний екран»… Очікуються ретроспективи угорського режисера Іштвана Сабо, Сергія Бондарчука (до 90-річчя майстра), Акіри Куросави (до його 100-річчя), нове російське кіно, а також турецьке та аргентинське кіно. Вартість квитків на фестивальні сеанси кіно нічим не відрізняється від прокатних.

І який фестиваль без зіркових облич? Організатори сподіваються, що на КМКФ-2010 можуть прибути дві-три суперзірки. До речі, 23 травня завершується Каннський кінофестиваль, а 25-го — починається наш.

— Ми багато чого хотіли, але не все так просто! — каже Ступка. — Намагалися запросити Дастіна Хоффмана, відомо, що він… «зачатий» у Києві, хоч народився в Америці. Ми навіть готові знайти те знамените ліжко, тільки б приїхав! Знаю, що він дружить із братами Кличко, думали, може, скористаємося цим і привеземо його до нас. Велися переговори і з Робертом де Ніро. Але зірки такого рівня «коштують» дорого. І починається просто якась інтелектуальна еквілібристика: як зробити так, щоб цих семи мільйонів гривень на все вистачило? Зате точно знаємо, що приїдуть Іштван Сабо, Єжи Гофман, славетні члени журі. А фільми Акіри Куросави представлятиме японська актриса Мієко Харада, що зіграла в багатьох його картинах головні ролі.

Серед запланованих заходів КМКФ — майстер-класи для молодих кінематографістів, а також круглі столи з питань сучасного кінопроцесу (наприклад, «Фінансування і кредитування кіновиробництва в Україні»).

джерело: “Дзеркало тижня”, Автор: Катерина КОНСТАНТИНОВА

Менше ніж за тиждень у Львові, в палаці «Україна», відбудеться незабутнє дійство для всіх пошановувачів альтернативної музики – наймасштабніший рок-фестиваль Західної України РУЙНАЦІЯ.
Це вже сьомий за своїм рахунком фестиваль, то ж я вирішив поспілкуватися з його головним організатором – Віктором Новосьоловим і випитати цікаві факти про «Руйнацію».

Вікторе, до старту фестивалю лишилося менше тижня, останні приготування йдуть повним ходом?
Всім привіт! Так, останній тиждень найбільш важкий і відповідальний, вже починається безсоння. Живу цією подією вже 2 місяці! З моєї сторони практично все зроблено, все домовлено. Вся Україна напевно чекає 18 квітня. Сподіваюсь, буде сонячна погода.

Розкажи, наскільки важко організувати фестиваль такого масштабу?
Насправді, дуже важко, навіть «дууууууууууууужеее» важко! В нашій державі будь-що важко робити, чи то займатись комерційною діяльністю, чи наданням послуг, чи організацією заходів. Особливо важко працювати з державними установами, оскільки безвідповідальність та халатність державних службовців не раз призводили до форс-мажорних обставин, які потім відкладають «свої яйця» на репутації. Ця ще «совкова» бюрократія забирає дуже багато сил, часу та грошей. Набагато легше працювати з приватними концертними залами. Заплатив певну суму грошей, і тобі все організували: і пожежників, і електрику і дозвіл, коротше кажучи «за ваші дєнгі – любой капріз».
А тут бігаєш як в «поліклініці за довідкою»: купу нервів витрачай на ті всякі «бумажки», якими потім хтось підітреться. Щоб організувати щось подібне потрібно чимало досвіду, відданих помічників, потрібних «знайомств», ну і «твердий лоб та сталеві нерви». В принципі, я впевнений в своїх силах і діях, підходжу до організації дуже серйозно і продумую всі, навіть найбільш детальні ходи, заздалегідь! Тому що, саме 7-ма «Руйнація» для мене – це крок вперед, який дуже вагомий в моєму житті.
Я мрію, щоб Львів, принаймні на один день (18 квітня), став столицею рок культури України! Квитки замовляють зі всіх куточків України, немає такого регіону в нашій державі, який би не їхав на «Руйнацію VII»!
Цей фестиваль допомагає мені робити моя майбутня дружина Ольга Тарновецька,  дуже багато питань вона взяла саме на себе; це дуже творча людина зі своїми амбіціями, які добавили плюсів саме в організаційні питання!

Хедлайнерами фестивалю на цей раз є одна з найцікавіших груп Російської альтернативної сцени – ПСИХЕЯ. Коли виникла ідея взяти саме їх? Чи довго йшли переговори?
Пам’ятаю, ПСИХЕЮ я обіцяв львів’янам ще десь на 2-3 «Руйнації». Ось і все зійшлося! Тому і виникла ідея привезти їх до Львова, коли почув що в них тур в підтримку нового альбому, який до речі можна прослухати в Інтернеті. Переговори йшли не дуже довго, пару днів, так як з російськими лейблами я вже працюю не перший раз.
Дуже хотілося зробити щось таке глобальне, і велике, тому сольний концерт не надихав. Тоді і вирішив зібрати такий склад гуртів на чолі з ПСИХЕЄЮ, і все це об’єднати в «Руйнацію»! А щоб зібрати найкращих, ми створили голосування, де прихильники фестивалю самі обрали найкращих!

ПСИХЕЯ везе до нас новий альбом, чи будуть перевірені хіти, оскільки група у Львові буде вперше?
Якщо вам вдасться – запитуйте в них самі.  Чесно, я не знаю, бо я не контролюю такі речі, звичайно ж, окрім АННИ.  Але можу всіх запевнити що, сет гурту ПСИХЕЯ на фестивалі «Руйнація VII» триватиме більше години, тому, я думаю, глядачі в будь-якому випадку почують і всім відомі «бойовики», і звичайно щось новеньке!

Ще однією цікавиною фестивалю, стане вже третій, якщо я не помиляюся, виступ-реюніон всім відомих легенд українського панку ТОСТЕР! Оскільки Дмитро «Кумар» відмовився давати інтерв’ю – розкажи хоч ти, як домовлялися з гуртом щодо виступу.
Це дуже величезна комерційна таємниця.  Але можу вам сказати, що ми вели переговори вже досить давно, ну і так як ми товаришуємо, то з горем пополам, домовилися про виступ на фестивалі «Руйнація». Тому не пропустіть цей ексклюзив! Навряд чи ви зможете побачити їх годинний live ще десь…

Може знаєш секрет – що готують учасники ТОСТЕРу для глядачів?
Даю 100%, що готують БОМБУ! Тому приходьте, і дивіться власними очима.

На твою думку ТОСТЕР продовжить концертне життя після Руйнації?
Це в першу чергу залежить від хлопців, хоча, вагомий фактор тут грає організація, і зацікавлення гуртом людей! Можливо після цього фестивалю хлопці «прокинуться» і поїдуть в тур. До речі, по-секрету, у нас були деякі розмови на цю тему.

Зважаючи на таких “жирних” хедлайнерів, напевно очікується велика кількість відвідувачів?
Я хотів зробити цей фестиваль суто «хедлайнерським»!
В принципі воно так і є, всі команди дуже сильні, кожний грає в своєму стилі на височезному рівні. Кожний гурт вже поставив у розвитку рок-культури України (і Росії) свою якусь «крапку», тому всі вони є хедлайнерами!

Що ще цікавого, окрім суперового концерту, підготували організатори для глядачів?
Ох, напевно ми більше готуємо шоу, хоча і не менше приділяємо увагу до звуку, і не забуваємо, що все ж фестиваль музичний. Світло, звук, сцена – все по фірмі! Розважати аудиторію будуть мега-ведучі, не скажу поки хто саме, це сюрприз.
Купа конкурсів, подарунків, розіграшів – це все входить до програми фестивалю! Також кожний охочий зможе придбати або виграти в одному з конкурсів ексклюзивну футболку фестивалю, чи «мерч» будь-якого гурту-учасника! Сумувати ніхто не буде – я вам обіцяю! Ну і АННА безперечно порадує всіх прихильників своїми «хітами».

Твій гурт АННА зараз як себе чує? Чи скоро прихильники почують новий матеріал?
Ми вже як 2 роки працюємо над новим матеріалом, виконуємо нові пісні на концертах вже давно. Цього року плануємо презентацію нового альбому, приблизно восени. Вже практично записали на відсотків 70!

До речі, АННА тусить з ТОЛом – чи буде на Руйнації спільне виконання перевірених хітів?
«Тусить», то м’яко сказано, ми вже побраталися!. Дуже радий поповненням в нашій сім’ї: група МЕГАМАСС підписала договір з нашим Батьком Владом Ляшенко, тож ми виконаємо спільну композицію 3-ма колективами: АННА, ТОЛ, МЕГАМАСС.

Твої думки щодо ситуації з рок-культурою в Україні?
Ви зачепили моє болюче місце. Я не можу сказати що рок-культура в нас деградує, досить подивитися на склад українських гуртів на фестивалі. Але не можу сказати, що вона розвивається.  Вона стоїть. І це проблема. У нас катастрофічно не вистачає нових імен в рок-музиці. На це впливає не тільки економічна ситуація в Україні, яку я найменував як «вічна криза», а й взагалі, відношення людей одне до одного. Варто почитати тільки українські рок-форуми, де можна знайти про себе стільки гівна, що не те, що займатися рок-творчістю не хочеться, а й взагалі жити. Ця заздрість, галімий пафос, та безпідставна критика, руйнує всі надії на будь-яке просування, адже молодим гуртам не дають проходу на світло, одразу ж поливають лайном, відштовхуючи від будь-якої творчої діяльності.
Хм. Я думаю, що якщо рок-музикант, зможе себе та свою сім’ю нормально забезпечити житлом, харчуванням, одягом, при чому не працюючи ще на трьох роботах, то ситуація буде більше ніж задовільна.

Побажання читачам!
Приходьте на фестиваль «Руйнація», не дуріть себе і оточуючих!!! Будьте завжди відвертими, завжди! Поважайте своїх батьків!!!
Ваш Вітька!

Спілкувався Євгеній punker

Пісню Я Так Хочу… на роль першого синґлу вибирали тому, що першою її записали, чи були якісь інші причини?

По-перше, ми записали вже більше половини альбому і нам було з чого вибирати. У нас не поставало питання – раз ми її першою закінчили, то вона буде першим синґлом. Мабуть, все-таки ми керувалися у першу чергу настроєм пісні. Ми хотіли дати композицію, яка дуже контрастує з тим настроєм, що сьогодні є навколо нас. Це і епідемія медична, і епідемія політична, і якась така незахищеність людей, те, що вони, я б сказав, дуже здеморалізовані. І хотілося дати їм щось справді позитивне і весняне. Мені здається, що якраз цей контраст дуже сподобається людям, які зголодніли за позитивними і справжніми емоціями. Це, мабуть, була головна причина. Ну а поза тим ми, безумовно, думали про те, що, і я завжди це повторюю, ми так працюємо, ми думали про те, щоб ця пісня підійшла для ефіру радіостанцій. Коли ми пишемо альбом, ми ніколи не підлаштовуємось ні під кого. Ми пишемо ті пісні, які хочемо. Але коли вже все записано, то, безумовно, вибираєш для промоушену те, що найшвидше знайде свого слухача. Всі інші пісні, які, скажімо, менш  форматні, почують люди або на альбомі, або будемо виставляти їх на своїх інтернет-ресурсах, як на YouTube-і, так на Twitter-і, і на своєму сайті.

Але це ж не означає, що Я Так Хочу… – єдиний радіосинґл?

Ні, ми підготували як мінімум п’ять. А далі буде видно, як вони підуть. Сезон, який група Океан Ельзи хоче розпочати цією піснею, дуже довгий. Він поки що розпланований як мінімум до закінчення 2010-го року. І я думаю, що нас знову буде забагато.

У цій пісні відчувається гуцульський мелос…

Хто каже гуцульський, хто каже індійські фільми, хто каже грузинський, а хтось мені навіть сказав, що турецький. Це приємно, що вона вийшла такою собі піснею народів світу.

А ви самі, що туди вкладали?

Ну, безумовно, слово «гуцульський» ближче, оскільки це все-таки найрідніша для мене музика, але це такий симбіоз. Там є трішки цього народного, але я думаю, що воно швидше підсвідоме. Це не було навмисно зроблено. Це емоційна пісня, вона була записана за 15 хвилин, як музика, так і слова, одночасно і без правок. Я не правив жодного слова, жодної ноти. Як воно є, так воно і було зроблено. До речі, це остання пісня, яка була написана для альбому. Аналогічно було з піснею Без Бою. Це була остання пісня написана для альбому і перша, яка вийшла. І так само отут.

А де і як вона була написана?

В мене вдома за піаніно. Я от сів і написав її за 15 хвилин. Я дуже чітко це пам’ятаю. В мене навіть зберігся клаптик паперу, по моєму, це була серветка, на якій я просто взяв і написав слова дуже швидко.

Раз відбулася презентація першого синґлу, то у якомусь видимому майбутньому за місяць-два-три-чотири буде і весь альбом?

Кінець лютого – початок березня – це орієнтовний період, коли ми хочемо зробити реліз. Ми для себе як робочу дату поставили 1 березня – перший день весни. Однак зрозуміліше буде вже після Нового Року, встигаємо ми чи ні. Деколи ця дата змінюється. Так само у найближчий місяць-півтора стане зрозуміло, якою буде назва. Наразі, щодо цього є декілька ідей, але я думаю, що ми вже на фінішному шляху. Також ми зараз розробляємо дизайн альбому, над альбомом працює багато дуже цікавих молодих дизайнерів, причому зі всього світу. Це ми таку зробили інтерактивну команду. Ну, і перші результати можна побачити, зайшовши на промовідео для нашого нового синґлу на YouTube-і і на нашому сайті.

Які варіанти назви альбому ви розглядаєте?

Я не скажу. Називайте його просто альбом.

Там будуть якісь експерименти?

Там буде багато експериментів. Перший, найголовніший експеримент, це те, що ми повністю відмовилися від традиційного для останніх двох, а можливо, й трьох платівок, залучення великої кількості різних додаткових музичних інструментів і повернулися до того звуку, який був на альбомі Янанебібув. У більшості пісень все зроблено самими музикантами групи Океан Ельзи. Навіть додаткові інструменти зіграні, якщо можна так сказати, руками самих музикантів. Ми свідомо пішли на це, навіть розуміючи, що це, можливо, десь звузить палітру музичну. Але ми так вирішили – відмовитись від накладання оркестрів і від запрошення інших музикантів. Там буде лише дуже короткі такі цікаві  додаткові музичні прояви, як то справжня пилка в одній пісні, або там стукання по роялю кулаками – от такі речі. Тобто це в основному чотири інструментальних прояви і один вокальний.

Можу також сказати, це буде цікаво почути нашим шанувальникам, що для роботи над альбомом ми запросили нашого давнього знайомого і одного з перших наших продюсерів Євгена Ступку, який робив альбом Янанебібув, і від того часу ми з ним більше не працювали. І от тепер ми повернулися до цієї співпраці. Він вже 2 чи 3 роки взагалі не займався продюсуванням музики і для нас з обох сторін це був цікавий експеримент. Я дуже радий, що так сталося, дуже вдячний йому, що він взявся за цю роботу, і ми маємо таке нове дихання. І взагалі, група підходить до цього альбому з тим самим відчуттям, яке в нас було у 1999-2000-ому роках, коли треба було зробити щось суттєве, сильне. От тепер  приблизно той самий настрій. На Ґлорії, на Мірі у нас було багато експериментів, тому що ми думали у першу чергу тоді про те, як би здивувати людей. Тому що багато чого було вже зроблено і хотілось чогось нового. І хоча мені дуже подобаються ці альбоми, особливо диск Ґлорія, але деколи за цими експериментами втрачається першочергова емоція. Тут ми робили зовсім по-іншому, пісні були записані без накладання голосу, всі пісні були записані наживо за 5 днів, все.

Просто як Beatles…

Ну, дякую за порівняння. Але далі трошки розтягнулося з текстами, з голосом… і зводимо ми їх достатньо довго, але запис ми намагалися робити всі разом, потім не переписуючи інструментів. Наприклад у пісні Я Так Хочу… всі інструменти – окрім голосу – це оригінальний дубль: зайшли в студію і вперед. Все.

джерело: ФДР

Олександр Ройтбурд — один із найвідоміших наших художників — ніколи не лізе до кишені по слово. Ніколи не крокує в строю. І на різні явища життя та творчості у нього завжди свій оригінальний погляд. Може, тому з ним і цікаво спілкуватися. Останнім часом Ройтбурд брав участь у досить резонансних київських арт-проектах, включно з «Новою хвилею», «Виклик художників проти свинячого грипу»…

— Олександре, непомітно промайнув час — ось уже і п’ять років Майдану, палким прибічником якого були й ви… Кажуть, ви були зачаровані Юлією Тимошенко. Згадалося, писали навіть, що саме вона надихнула вас на серію робіт.

— У мене не було такого періоду. У мене було певне замовлення на серію «Танго». Точніше, одну роботу я зробив по приколу, а потім мені замовили ще кілька штук. А журналісти, які зазвичай не знають, що писати про мистецтво, наплели те, що їм було зрозуміло: ось Ющенко, ось Тимошенко, ось вони вдвох танцюють танго. Вони по-своєму витлумачили те, що було зображено на картині. Коли мене про це запитують, я зазвичай відповідаю: мої персонажі схожі на… Але їм найбільша подяка за те, що я можу так малювати, так висловлюватися, не боячись завтра загриміти на нари…. За це я їм дуже вдячний.

— Як вважаєте, ваше покоління художників, яке застало застій і пережило перебудову…

— Так, перебудова тоді була весела…

— То все ж таки — це покоління відбулося?

— Прямо так сказати — «відбулося» — не можу. Можна було б досягти і більше. З іншого боку, після нашого покоління ніхто значиміший не прийшов. Хоча є цікаві молоді художники. Я їх поважаю. Але немає покоління зі своїм обличчям, своїми принципами, власними критеріями.

По-моєму, після нас нічого важливого не відбулося.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що вже у вісімдесятих роках відчули попит на свої картини. Тобто вже тоді пізнали популярність?

— Я дебютував у вісімдесятих роках, досить активно. Прийшов з армії наприкінці 83-го,
почав працювати 84-го. А у 1986 році була перша виставка. Чи став я популярним — не мені судити.

— Одного разу ви називали навіть стартову ціну котроїсь своєї картини. Здається, від восьми тисяч доларів…

— Та цін таких уже немає. Це було півтора року тому. Ціни піднялися.

— Що більшою мірою визначає «калькуляцію» вартості тієї чи іншої роботи, на ваш погляд?

— Не хочу відповідати на запитання про художній ринок і про цінову політику. Я вибрав роботу з галереєю, щоб узагалі не перейматися цим питанням. У мене є галерея, котра контактує з іншими галереями, у тому числі за межами країни.

У принципі, вважаю, що українське мистецтво недооцінене, роботи провідних українських художників повинні коштувати дорожче. Так, ціна за картину вища, ніж та, яка могла бути на внутрішньому ринку. Але, у принципі, картина має коштувати дорожче, аніж гроші, за які вона продана.

— «Провідні» українські художники — хто це, на ваш погляд?

— Не роздаю місць, не ставлю оцінок. Я — один із цих художників. Є ще чоловік десять, котрих зараховую до першого розряду. Когось не назву — вони відразу образяться. Не хочу.

— Зараз багато художників, наприклад Поярков і Гапчинська, чомусь активно пішли в піар. Допомагає це їхній творчості чи заважає?

— Гапчинська? Поярков?.. Я не знайомий із творчістю цих людей.

— Невже навіть по телевізору їх не бачили?

— А я взагалі не дивлюся телевізор.

— То, може, на тусовках зустрічали?

— У мене інша тусовка.

— Деякі арт-критики зараховують більшість ваших робіт до напряму «транс-авангард». Згодні з критиками?

— Цей напрям існував наприкінці 80-х років. Якщо ви маєте на увазі український транс-авангард, бо італійський усе ж таки був раніше. Ми щось про це прочитали і придумали український транс-авангард, який виявився зовсім не схожим на італійський. Відбулося так само, як свого часу з російським футуризмом. Бурлюк прочитав, що є таке, і вирішив: нехай буде російський футуризм. Це явище теж не було схоже на первинне.

Ну так, у живописі 80-х існував такий художній напрям.

— Ви самі себе до нього зараховуєте?

— Я там стояв…

— Місто Одеса, багатонаціональне й колоритне середовище міста, в якому ви народилися, дали вам щось як художникові?

— Звісно, я сформований цим містом, його стилем взаємин, його архітектурою. Водночас мені завжди був далеким його оперетковий колорит. Я застав Одесу ще зі справжнім інтелігентним середовищем. Але тієї Одеси, яка мене сформувала, на жаль, уже немає. І все ж гріє душу, що там живуть дуже близькі й дорогі мені люди.

— Який ефект приносить участь українських художників у Венеціанських бієнале?

— Я там часто буваю, починаючи з 2001 року. Там треба обов’язково бувати.

— Але самого бажання художника замало, щоб брати участь?

— Участь у чемпіонаті світу з футболу теж не забезпечується самим бажанням футболіста пограти. Це давно вибудувана система. Так і з бієнале — система вибудувана і функціонує понад століття.

— Після успіху на Сотбіс усі ваші картини, напевне, повинні активніше брати участь і продаватися на відомих у світі аукціонах?

— Особисто я нічого не повинен. Мені абсолютно однаково, в чому брати участь.

— Чи завжди, на ваш погляд, кон’юнктура в мистецтві шкідлива?

— Тією чи іншою мірою кон’юнктура є завжди і в усьому. Веласкес писав королів. Мікеланджело робив сюжети на затребувані теми. Той-таки Кабаков… теж орієнтувався на кон’юнктуру, щоправда, відмінну від панівної тоді в Радянському Союзі. Люди, які роблять графіті на вулиці, займаються стріт-артом. Вони теж орієнтуються на певну кон’юнктуру. Кон’юнктура — це певна система оцінок, у якій художник буде прочитаний. Без цього неможливо. З іншого боку, постає запитання: на що орієнтуватися? На вічність? На найближче коло знайомих? На смак нуворишів? На снобів? Чи на свої улюблені взірці з історії мистецтва? А це вже вибір кожного. У кожному виборі — своя кон’юнктура.

Олександр Ройтбурд народився в Одесі 1961 року. У 1983-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Співзасновник, із 1993 року — арт-директор, із 1999 по 2001 р. — президент асоціації «Нове мистецтво» (Одеса).

1997—1999 рр. — голова правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса). Куратор багатьох виставок. Учасник понад ста художніх проектів. Його роботи містяться в МоМА (Нью-Йорк), DUMA — Художньому музеї університету Дьюк (Дурхем, США), Модерній галереї Любляни (Словенія), Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному російському музеї (Санкт-Петербург) тощо.

джерело: Любов ЖУРАВЛЬОВА,  “Дзеркало тижня”

]]> http://uakultura.com/news/news/mystetstvo/346-hudozhnyk-oleksandr-rojtburd-hapchynska-poyarkov-ya-ne-znajomyj-iz-tvorchistyu-tsyh-lyudej.html/feed 0 http://uakultura.com/news/news/literatura/332-yurij-vynnychuk-meni-dovodylosya-stavyty-avtohrafy-na-stehnah-i-persah-pannochok.html http://uakultura.com/news/news/literatura/332-yurij-vynnychuk-meni-dovodylosya-stavyty-avtohrafy-na-stehnah-i-persah-pannochok.html#comments Thu, 19 Nov 2009 16:09:59 +0000 admin http://uakultura.com/?p=332 Юрій Винничук – відомий знавець гарненьких панночок, літературних містифікацій, львівських кнайп, горілки, кави й усілякої чортівні. До того ж він чудово вміє розказувати сороміцькі оповідки та легенди про Львів. Не менш цікаво письменник розповідає й про випадки зі свого власного життя.

– Нещодавно світ побачила ваша книга «Кнайпи Львова». Ви львів’янин, який ваш найулюбленіший заклад?

– Зараз я не живу вже таким кнайповим життям, як раніше. У 90-х роках була кнайпа «Вавилон», вона була розташована на початку проспекту Шевченка. Там завжди можна було зустріти знайомих людей – хлопців із гуртів «Мертвий півень», «Плач Єремії», різних художників, письменників. Зараз уже немає такого осередку, де би зустрічалися всі. Я люблю заходити в «Мазох», «Львівську кнайпу».

– Але ж сьогодні відкрилося багато нових кнайп, власники яких намагаються привабити туристів саме «львівським духом»…

– Здається, це в них виходить досить добре. Різні приколи, жарти… Візьміть хоча б пиво «Зенек», яке пропонують у «Криївці». До речі, ви знаєте, хто такий Зенек?

– Ні.

– О! Це легендарна особа з львівського фольклору. Байка така: сиділо товариство за столом. І час від часу підіймали тост: «За кого п’ємо?» «За Зенека!» Один із присутніх не знав, що це означає, але йому соромно було спитати. Він пив-пив за Зенека, і нарешті йому захотілося до вбиральні. Пішов туди, а там на стіні було написано: «Бий москалів. Зенек».

– Зараз ви очолюєте легендарну газету «Поступ», проте ваша редакторська біографія майорить більш екзотичними назвами. Так, ви редагували газету «Гульвіса»…

– Це було еротичне видання. Ідея створення, назва, рубрики були моїми. Тоді взагалі в Україні всього було тільки два еротичних видання: «Пан+Пані» і «Гульвіса». Але це були не суцільно оголені тіла й відверті листи. Тут друкував свої вірші Сергій Жадан, були письменницькі переклади – цікаве було видання. Пізніше через нього я організував продаж сексуальних аксесуарів. Секс-шопів ще тоді не було. Купував у Польщі потрібне причандалля і перевозив контрабандою до України. Ховав усе це добро до багажника, зверху сипалися огірки і помідори, і так я перетинав кордон. Митники відкривають багажник – бачать овочі, й до мене жодних претензій (сміється).

– Ви були редактором відділу містики і сенсацій у «Поступі». Як воно – мати справу з містичним?

– Газета «Поступ» була революційною. Це були перші роки незалежності. В ній я реалізовував теми, які досі замовчувалися. Зрештою, саме містична література мене вабила з юності, я навіть відвідував спіритичні сеанси.

– І з ким хотіли вступити в діалог?

– Зазвичай викликали Леніна, Сталіна. Але ж це все дурня! Ті, хто організовували спіритичні сеанси, – вони й нашифровували діалоги з того світу. Немає жодної гарантії, що викличуть дух, із яким бажаєш поспілкуватися. Замість потрібного духа може з’явитися диявол. Взагалі, я вважаю, що не варто турбувати мертвих.

– Нещодавно на екрани вийшла стрічка за вашим твором «Діви ночі», із «бригадиром» Павлом Майковим у головній ролі. Це не перша екранізація…

– За моїми творами зняли два анімаційні фільми – «Казка про Поросятко» і «Метелик, який вивчав життя». Був ще один короткометражний фільм «Трагічна любов до зрадливої Нуськи». До речі, передувало екранізації драматичне оповідання «Граната для двох» – воно вийшло на екрани і перетворилося на комедію…

– Епопея з екранізацією «Дів ночі» тривала чи не тридцять років?

Частину роману я написав наприкінці 70-х. Відніс рукопис до редакції часопису «Жовтень», де він пролежав років двадцять – заввідділу прози не міг наважитися його надрукувати. Рукопис довго мандрував, доки не потрапив до Богдана Жолдака. Тоді студія «Рось» уклала зі мною контракт на зйомки двосерійного фільму. Не вийшло – студія «накрилася». Ще була пропозиція зняти 12-серійну стрічку для телебачення. Чергова пропозиція була від «1+1», яка врешті-решт і зняла «Діви ночі».

– Але продюсери наполягли, аби події було перенесено в сьогодення…

– Так, згідно з угодою, події твору було перенесено в наш час, продюсери вирішили, що так буде цікавіше. Хоча в книжці йдеться про 70-ті (я писав її по «гарячих слідах» – тоді я працював фарцовщиком і сутенером) в радянському Львові зі спекулянтами й іншими рудиментами того часу – а перенесли у невизначене місце… До того ж картина російською мовою, продюсери орієнтувалися, як її подати на Росію. Добре, хоч назву зберегли – якби назвали «Ночниє бабочкі», я б ніколи не здогадався, що це фільм за моїм романом. Проблема не в мові, а в тому, що пропав увесь львівський колорит книги, який читачам більш за все й подобався. Але фільм знято професійно, і якщо дистанціюватися від мого роману, то дивитися можна.

– Не намагалися закріпити за собою коротеньку роль?

– Ні. Свого часу я виступав у театрі, грав різні ролі, працював режисером. Але мені ніхто нічого не пропонував у «Дівах ночі». Та й зараз знову почалося якесь затишшя, зима в театральному житті країни.

– Електронна енциклопедія «Вікіпедія» досить незвично характеризує вас як письменника: «…поціновувач усього самого найжахливішого, що коли-небудь існувало в українській культурі, зокрема літературі…»

– Маються на увазі кілька антологій, які я укладав: «Чортзнащо», готична проза й збірки еротичної прози. Не знаю, чому інтренетівські лоби вирішили охарактеризувати мене саме так. Антологія «Чортзнащо» – кумедна, вона про доброго чорта, який допомога людям…

– Яку найжахливішу й найрозбещенішу книгу вам доводилося читати в своєму житті?

– Маркіза де Сада. Аби читати содом содому, треба мати велике терпіння. Повірте на слово.

– Яким книжкам легко потрапити до кола вашого читання?

– Я не є бібліофілом. Не колекціоную якісь рідкісні видання, збираю тільки ті книги, які мені потрібні для роботи, ну, ще казки різними мовами. У мене збірок казок уже понад дві тисячі. Люблю читати українську класику. Маю багато непрочитаних книг, які подарували друзі-письменники. Шкода, що при обшуку в 1974 році в мене вилучили західноукраїнські довоєнні видання, які належали моєму діду…

– У вашого товариша Грицька Чубая, який славився великою бібліотекою, було попередження: «Книги на руки не видаються. Це не громадська читальня». Чи можна у вас допроситися книжки?

– Ну, взагалі книжки в мене допроситися важко, особливо гарненькій панночці – вони ніколи не повертають. Та в мене й так зникають книжки. Сам Гриць грішив – свиснув у мене пару книжок. Я вже потім упізнав їх у нього на поличці. Але я в нього теж свиснув пару книжок. Якісь казки. Таке траплялося серед моїх друзів поголовно. Книжки, пензлики цупили один в одного. Я завжди обурювався. До речі, в Гриця можна було допроситися книги. Він мав спеціальну поличку з книгами в туалеті, і коли хтось наважувався попросити щось почитати, він пропонував книги саме з неї…

– Стосовно гарненьких панночок. На якому найнезвичнішому місці вам доводилося ставити автограф?

– На стегнах і на персах – було. А більш незвичного, здається, нічого не траплялося. Хоча могло би бути, чому ні…

джерело:  Іра Татаренко, «Друг Читача»

Григорію, розкажи над чим зараз працюєш і що від тебе очікувати найближчим часом?

Слава Богу, в плані публічному настало певне затишшя,  яке мені дуже і дуже подобається.  Я чекаю виходу книги, працюю над концептом літфесту-2010 і перекладаю вірші Захара Прілєпіна.

Розкажи трохи про твою книгу.

Вона називатиметься «Тріп» і до неї увійдуть вірші, написані з 2005 по 2009 рік. Темою книги є подорожі, які відбувались в моєму житті і в моїй голові. Тобто книга написана для того, щоб не забути певні враження і події. Структурно вона матиме три хронологічні розділи.  Загалом, з нетерпінням чекаю її виходу, бо, мабуть, тільки тоді позбудусь цих текстів. Закінчилась книга початком літа 2009-го. З того часу я вже написав новий цикл під назвою «Soul Kitchen» і до нього увійшли 12 віршів, переважно верлібрів. Називається він так через мою безмежну любов до естетики The Doors і багато текстів там перегукуються. Герої цього циклу – письменники, драгділлери і, звичайно, жінки, куди ж без них.

Що для тебе є Хмельницький і Поділля? Українці мало знають про це місто і регіон загалом. Як воно відображене у твоїх текстах?

Ну от власне перших два розділи книги – «хмельницькі» вірші. Коли писалося, не помічав, а тепер бачу, що це – як звалище втрачених надій. Багато такого молодого, юнацького і навіть дитячого у них.  І це круто. Останнім часом намагаюсь частіше бувати вдома. А Хмельницький в моєму житті – це якісь постійні маршрути, наглухо вивчені вулички, серпневий Буг і мабуть що двір мій.  Стільки спогадів, що як почати плакати від ностальгії, то буде море сліз… Знаєш, поки там живеш, тобі здається що це місто – край світу, і десь там далі вже нічого нема – ні Києва, ні Львова, а про Варшаву чи, до прикладу, Лондон взагалі не йдеться. Але кисню там, на жаль, мало, та й будь-де його насправді небагато, можливо, більше цього кисню в дорозі? Не знаю, але довіряю своїм друзям і землякам «Пропалій Грамоті», які співають, що «кожного птаха вабить мандрівка»… Я ж не живу конкретно у Львові, Хмельницькому, Тернополі чи в якомусь іншому місті, я живу в собі, а  міста – це лиш плацдарми мого перебування… Повертаючись до Поділля, скажу, що дуже люблю кілька місць цього регіону, в першу чергу – Кам’янець-Подільський. Бо це шалено енергетичне місто, по-друге – купа друзів і людей, до яких варто повертатись, і якби я називав культурні центри Подільщині,  то це місто було в трійці лідерів. Є такі фантастичні селища, як Деражня, Шепетівка, Нетішин (який, до речі, один в один схожий мені на Калуш) та й рідні села мої на Старокостянтинівщині. Є, на що подивитись…

Ти є з наймолодшого покоління українських поетів.  Кого б з цього покоління виділив?

Мені подобається кілька поетів приблизно мого віку, які вміють оперувати не тільки словами, а й подихом своїх віршів. Чим більше текст відображається в моїй пам’яті, тим більше я люблю поета, який написав цей текст. Зрештою, міг би зробити комплімент своєму мозку, який старається запам’ятовувати тільки хороше. От я собі кількох запам’ятав. Називатиму і не пояснюватиму, чому і як: Андрій Любка, Лесь Белей, Микола Шпаковський, Карина Тумаєва, Ігор Андрющенко, Владислав Волочай, Мирослав Боднар, Юхим Дишкант, Оксана Васьків, Люба Якимчук, ну і ще я точно когось забув. Всі вони різні, працюють у різних естетиках і, мабуть, ці естетики в чомусь є мені близькі.

Ти багато говорив про мандрівки, і в людини, яка ніколи не чула про тебе, може виникнути враження, що ти є абсолютно «поетом в повітрі». Як ти поясниш тоді свою вкрай високу активність в інших напрямках суспільної діяльності?

Так сталось, що маю багато друзів митців, переважно все, що робиться з моєї ініціативи, так чи інакше налаштовано на їхню промоцію. З часом важелів стає все більше і я хочу показувати людям те,  що подобається мені і що я вважаю якимось мистецтвом. Може в цьому є шматок власного егоїзму, але я довіряю своєму смаку і, як на мене, це чуття мене підводить у 0.01% випадків. З іншого боку, розумієш, вірші пишуться не завжди. Тому одного разу, щоб зайняти свій час я подумав, що треба займатись чимось суспільно-корисним. І тут така штука – з 6 по 8 клас я мріяв бути програмістом, у 9 класі я пішов у військовий ліцей і до сих пір не знаю, чи мене звідти вигнали, чи то я сам себе вигнав, останні два роки, коли терміново треба було визначитись, я грав у молодіжному театрі. І якось уже в цьому ліцеї, я пам’ятаю, писав вірші активно, але побічно…  І коли втягнув себе в цю культуру, то зрозумів, що якщо руки до того виросли, то, може, працювати над цим.  Це вже потім почалися спроби себе як журналіста, музиканта чи ведучого на радіо… Вирішив хоч якимось боком попрацювати на благо неньки-Батьківщини.

До речі, про Батьківщину. Напередодні виборів якою тобі видається Україна?

Мабуть, я не є свідомим громадянином, бо в першу чергу скажу, що в політику ніколи не ліз і не збираюсь лізти.  У владі є розумні люди, але їх, на жаль, меншість. Тому ніхто не пише у своїх програмах хоч слово про культурний розвиток нації, проте возять концерти зірок естради, мистецьку вартість яких,  я поставив би під великий сумнів. Кожен хороший і сильний історичний лідер робив дві речі: боготворив мистецтво і митців, в той же час перебуваючи осторонь, або нищив ці еліти. І от дивлячись на всі ці майданні шоу, я боюсь, що справдиться друге. З теперішніми лідерами країни є один найкращий варіант для українського мистецтва – не заважати одне одному, про що, до речі віднедавна забули у владних коридорах. Мало того, що створюються якісь дурнуваті структури, як НЕК, так їх ще й очолюють  якісь персонажі п’єс Подерев’янського. От, наприклад,  Данилович (Леонід  Данилович Кучма – прим. авт) нікого не чіпав, навіть не бачив загрози від цієї групки людей, які коять незрозуміло, принаймні для нього, що. Ідеальна структура відносин в цьому плані – влада повинна боятись мистецтва, але не показувати того, бо хороше розвинуте мистецтво – це собака, який не буде тебе чіпати, поки не зрозуміє, що ти його боїшся… Що ж до виборів, то скажу в кращих традиціях кандидатів: «Ідіть і проголосуйте розумом і душею, і, можливо, тоді вам вдасться зрозуміти, що з душею цією щось не так…»

Окей, повернемося власне до мистецтва. Що зараз є доброго для тебе на цій ниві, крім літератури?

Ниви, як такої, і не існує. Подивіться на росіян, їм не важливо, чи ви будете читати Гришковця чи Прілєпіна, їм важливо, щоб ви читали російською, слухали російською і, в результаті, мислили так само. Я не є русофобом, просто навів приклад.  Я взагалі зрозумів, що для мене є три важливих музики – Рей Чарльз, The Doors і «Пропала Грамота». Може виглядати смішно, але так воно є, і це круто. Українська музика стає інтригуючою і цікавою. Дай Боже, щоб і індустрія ця розвивалась і переросла на щось західного зразка. В Україні купа хорошого молодого мистецтва, з музики я б виділив моє останнє відкриття – «Зелені Сестри». Ну і ще є ціла плеяда, як, до прикладу, та ж «Пропала Грамота», «Очеретяний Кіт», «ЧеЧе», Zsuf,  «Перкалаба», ShockolaD. Що ж до візуального мистецтва, то мені подобається і монументалізм Миколи Мазура і Анатолія Гайдамаки, і так само подобаються молоді формації, як, наприклад, львівська «КОМА» чи окремі  молоді художники, як от Данило Ковач, Антон Варга, Оксана Мазур.

автор: Олена Скорик
джерело: Сумно?

Народний артист України Федір Стригун переніс свій бенефіс, присвячений 70-літньому ювілею, на кінець листопада. У зв’язку з нинішньою
соціально-епідеміологічною ситуацією у місті, та й у країні. А напередодні президент Віктор Ющенко підписав указ про нагородження керманича заньківчан орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня — за визначний внесок у розвиток українського театрального мистецтва. Справді, з театром пов’язане майже все життя Стригуна. У його доробку — понад 100 сценічних образів, 16 кіноробіт. Як режисер створив 30 вистав. Про свій ювілей Федір Миколайович говорить дуже стримано.

— Я цей день узагалі стараюся якось оминути, бо це задушний день. І тепер відкладаємо — через епідемію. Може, в цьому є якась закономірність?

— А яка, власне, може бути в цьому закономірність?

— Знаєте, мені здається, що ми чомусь завжди до всього не готові — до епідемій, до жнив і навіть… до щастя.

Мабуть, ми тому й бідні, бо дурні, а дурні — бо бідні? І нема на те ради. Тому я зараз і ставлю «Сватання на Гончарівці». Дуже багато cтецьків у нас з’явилося в соціумі — куди не поглянь, скрізь свій Стецько!

— Чи були у вашому житті події, які ви можете назвати визначальними для життя та кар’єри?

— Були. Перша — вступ до театрального інституту. А вступав я двічі. Дуже вдячний своєму професорові Володимирові Олександровичу Неллі, який визнав мене, сільського 17-річного хлопця, перспективним і взяв до себе в науку. Він побачив, розгледів, яким я буду через 10 і 20 років. І актором, і режисером я став завдяки Володимирові Олександровичу.

Він казав: «Ви будете ставити вистави, бо у вас це є в природі».

Другою визначальною для мене подією стало те, що я прийшов саме в театр імені Заньковецької. Третя — коли знайшов у собі мужність — а на це справді треба було зважитися — взяти на себе художнє керування театром Заньковецької. Це також був дуже різкий поворот у моєму житті.

І, звісно, багато важить те, що я театрів часто не міняв: у моєму житті були тільки запорізький і львівський.

— Ви, взагалі, фаталіст?

— Ні. Все своє життя покладався тільки на свою працю, свій розум, терпіння та любов, і ні на що інше.

— Чи можете назвати людей, котрі мали на вас вплив? І взагалі, чи були такі люди?

— Неллі. А ще — Ізабелла Соломонівна Радовська, викладач історії російської літератури у театральному інституті, і Олександр Зінов’євич Крижевський, який читав у нас сценічну мову, старший викладач Микола Федорович Писар і викладач історії української літератури Лука Григорович Сокирко.

Але найбільший вплив на мене мала і має Таїсія Йосипівна Литвиненко — і як актриса, і як дружина. Вона завжди берегла мене — і від дурниць усіляких теж.

Багато взяв я від режисера театру Заньковецької Олекси Миколайовича Ріпка, який мене формував, і від головного художника нашого театру Мирона Володимировича Кипріяна. Він талановита людина, в якої, крім театру, більше нічого в житті немає, — як і в мене. Добре й легко було мені з Іваном Миколайчуком: тут можна говорити про взаємовплив, але багато речей саме в дружбі з ним стали підтвердженням тих речей, у яких я, може, навіть сумнівався. Ото й усе.

— Є роль, яку мріяли зіграти, але з якихось причин не зіграли?

— Знаєте, все життя мріяв зіграти Гамлета. Але втілив цей задум як режисер із власним сином Назаром. Мені ця вистава подобалася, сильна вийшла вистава. На жаль, часи тоді були такі, що Назар мусив піти з театру… Я дуже задоволений, що поставив Гамлета, і ще мрію до нього повернутися. Можливо, звернуся й до «Ромео і Джульєтти». Адже ці п’єси завжди сучасні й потрібні — і не тільки молоді.

— Кількома словами, Федоре Миколайовичу, про драматичні сторінки доль ваших батьків…

— Драматичні сторінки були, радше, у долях моїх дідів, бо одного діда, Олексу, розстріляли в березні 1938 року. А дізнався я про це недавно, коли списки відкрили. Маминого ж батька, Ларіона, розстріляли 1942-го — німці. Оце було драматично. А для тата й мами… Вони так любили й шанували одне одного, жили одне для одного, що я до їхніх останніх днів не міг надивуватися, як вони, попри все незлагоди в житті та побуті, тримали одне одного. Вони завжди були для мене взірцем мужності, вірності, правди.

Батько помер у мене на руках. Я був із ним в останню його хвилину і бачив його останній подих. Жалкую, що не був із мамою у хвилину її смерті. Саме прем’єра в нас у театрі наспіла. Не встиг, і дуже жалкую.

З другого боку, в цьому теж є якийсь дарунок долі, бо про батька я все до кінця знаю, а про маму… Інколи мені здається, що мама живе до цього дня, бо я не бачив, як вона помирала.

— Що найбільше цінуєте в жінці?

— Самопожертву. Коли жінка жертовно ставиться до дітей і чоловіка. Жінка завжди ризикує собою і завжди є на межі життя і смерті, тому що вона дає життя. Завжди в жінках ціную глибоку любов. Мені здається, що чоловіки на таку глибоку любов не здатні. Жінки — чуттєвіші, сердечніші, саме завдяки розуму серця вони — натури глибші. А розум серця я ціную більше, ніж раціональний розум.

— Як би ви продовжили фразу «Театр для мене — це…»

— Як у Карпенка-Карого: «Сцена — мій кумир, театр — священний храм». Тільки так. До театру ставлюся як до релігії. Вважаю, що в театрі є сповідь, очищення, пізнання життя, розуміння життя, ставлення до життя, спрямування свого життя. Я ставлюся до театру не як до «искусства» — в сенсі «искусственного», тобто штучного, а як до життя. Хоча чудово розумію, що в театрі все моделюється. І мені дуже близька фраза Шекспіра «Світ — театр», і пушкінська «Над вымыслом слезами обольюсь».

— Чи доводилося вам колись заздрити іншій творчій людині? І якщо доводилося, то в чому та заздрість виявлялася?

— Нікому ніколи не заздрив. Талант завжди викликав у мене подив, бо я дуже люблю талановитих людей. І якось так у моєму житті склалося, що вмів відділити себе від них. Я бачив талановитіших, але не у всьому.

Може, найбільша моя помилка полягає в тому, що я себе недооцінював? Дуже недооцінював. Мені здавалося, що я менше розумію, менше можу… Мені чужа така риса як нахабство, натомість у мене були дуже розвинені самоаналіз, самокритичність, що мене завжди сильно стримувало. Може, з одного боку, це й добре. Але, з другого боку, я тепер розумію, що, напевно, міг би більше зробити, якби був зухваліший… У цьому велику роль зіграли мої витоки — я починав із самих низів. Маю на увазі і своє походження, і місце народження. Я тільки тепер розумію, що свого часу міг би більше зробити в кіно.

Міг би зайнятися й кінорежисурою, бо дуже люблю цей жанр. І, може, міг би досягти в цій сфері успіху.

Заздрощів ніколи не відчував, міг тільки радіти й дивуватися. Міг порівнювати, аналізувати й знаходити своє місце в ієрархії талантів — і не тільки, припустімо, московських, а й українських.

Бачив їхні вади, але бачив і позитивні риси. Я завжди знав, що мені з цього переліку треба, а що — не підходить, зайве.

Моя природа — театр.

Люблю живе слово, живий зв’язок із глядачем.

Люблю діалог із глядачем, люблю живе мистецтво. Люблю незафіксоване. Може, саме в цьому причина моєї відданості театру, бо він, як жодне інше мистецтво, не зафіксований і дуже швидкоплинний.

Можна грати одну й ту саму виставу 500 разів, і всі вони будуть різні. Починаєш виставу — і відчуваєш, що в тобі народжується щось таке, чого ти ще не переживав. Дивуєшся й думаєш: «Боже! А звідки це?» Це і є «натхнення», про яке ми всі говоримо, але мало коли його відчуваємо.

— Якби зараз перед вами постало завдання сформувати умовну трупу з ідеальних акторів, хто б увійшов до першої п’ятірки?

— Я знаю цих акторів, міг би їх назвати, але хочу уникнути образ, бо «того назвав, а того не назвав»… Узагалі, мені колись хорошу фразу сказав Доміан Іванович Козачковський: «Театр складається з п’яти «Т»: театр, талант, такт, темперамент, труд. І ще є шосте «Т» — терпіння». Так, перші п’ять «Т» — дуже важливі, але найважливіше все ж таки терпіння. Терпіння до інших, терпіння до себе. Терпіння — це завжди бути готовим, але не за рахунок інших. Мене вчили, що в театрі найстрашніше — це коли актор іде по трупах. Ні, так далеко не зайдеш. На чужому горі успіху собі не побудуєш. Ніколи!

…Одного разу мені випало півдня аналізувати своє життя. Причому сидів на тому ж самому місці, де сидів тоді, коли вперше потрапив до Києва. Світало, робити було нічого, дошкуляв холод, ось я й присів на сонечку. А тепер прийшов на те ж саме місце через 50 років. Просидів годин, напевно, з п’ять і знову проаналізував усе своє життя і виявилося – мені ні за що не було соромно. Не можу докорити собі за нечесний вчинок, бо прийшов до людей із відкритим і чистим серцем. Моя перша емоція і перша відповідь на життя — подив: «не може бути!».

Цей подив мені дуже допомагав. Ніколи не любив «спорту» в мистецтві. Колись, ще у школі, бігав стометрівку і завжди прибігав першим. Одного разу біг, і щось мене ніби штовхнуло — озирнувся, щоб подивитися, хто біжить за мною… А коли побачив очі тих, хто біг за мною, — зійшов з дистанції й розсміявся: «Навіщо?» Відтоді перестав займатися спортом. Узагалі не визнаю змагань — і в мистецтві зокрема.

автор: Тетяна КОСАРЄВА (Львів)
джерело: Дзеркало тижня

— Почнемо традиційно, з біографії: як ти опинився у Харкові?

— Я в 11-му класі переміг на республіканській олімпіаді з української літератури, тож мав можливість вступити без іспитів на будь-який філфак УРСР. Якийсь час вагався між Луганськом і Харковом. Однак у Харкові в педагогічному інституті до сьогодні працює моя тітка, Олександра Ковальова: поетка, перекладач, філолог-германіст. Вона і сказала: «Спробуй до нас, у нас гарна германістика». Я часто бував у неї в гостях, тож вирішив, що так справді буде краще. І 1991-го вступив до Харківського педагогічного. Отже це великою мірою випадковість, за яку я дуже вдячний тому, хто цими випадками нас наділяє.

— Якими були перші враження?

— Розмір міста, масштаб, ландшафт. Коли їдеш зі сходу, з боку Рогані, бачиш Тракторний завод і всю цю пролетарську орнаменталістику, то опиняєшся ніби в декорації з фільму. У вісім-десять років це вражало. Плюс відчуття зовсім інакшого ритму життя. Коли, скажімо, влітку, у сезон відпусток, частина міщан гарячково бігає по роботі, а решта просто відпочиває — ось ця неузгодженість і незвична ритміка, яка вибиває тебе, одразу кидалися в очі.

— З тих пір, вочевидь, місто відчутно змінилося…

— Двоїсте ставлення до того, що відбувається тепер. Харків кінця 80-х — початку 90-х мав доволі занедбаний центр. Але це була дбайливо доглянута занедбаність: наливайки, гастрономи, молочні магазини, парки з побитими лавками, надщербленими пам’ятниками; в тих речах зафіксувався час, в них була своя приватність, обжитість. Зараз усе це прибирають, і це з одного боку правильно: місто розвивається, ремонтуються дороги, зводяться нові будинки, життя триває, а втім — зникає без повернення дух старого Харкова, і за ним відчуваю певну ностальгію. Ось той-таки стадіон «Металіст» тепер реставрують. Звичайно, добре, що матимемо стадіон, який відповідає стандартам УЄФА, але більше не буде атмосфери «Металіста» 80—90-х років, а то ж ціла культура, особливий спосіб життя. Так чи інакше, це по-природному цинічний процес: на старих кістках виростає щось нове. Погано, мабуть, те, що в наших умовах еволюція відбувається саме за рахунок витіснення попередніх культурних шарів, їхнього фактичного заміщення. Традицій культурної тяглості у нас так і не виробилось. Одним словом, я сумуватиму за старими наливайками.

— Але ж якісь власні улюблені місця ще лишилися?

— Вулиці Пушкінська, Дарвіна, Фрунзе, Бажанова… Взагалі історичний центр від Пушкінської і вниз до ріки. Там ще лишилися куточки старого Харкова, багато цікавих садиб, двориків, якихось понівечених брам і незачинених під’їздів. Вулиця Дарвіна майже вся забудована Бекетовим — це наша знаменитість, великий харківський архітектор, який сто років тому забудовував центр. На тих вуличках мало що змінюється, все майже неторкане, на щастя. Туди можна забрести і ходити без будь-якої мети. Скажімо, на одній із таких вулиць знаходиться «моє» видавництво «Фоліо», і я туди постійно «по роботі» зазираю: насправді просто люблю там ходити.

— А які ще специфічні сентименти маєш до міста?

— Старий парк Горького. Коли мій син народився, ми з ним там гуляли. Він уже дорослий, 13 років, і нещодавно ми знову туди ходили, на тих самих галявинах розстрілювали консервні банки з пістолета Макарова. Або Будинок письменників на Чернишевського, де стоїть старий більярд, на якому грали цілі покоління письменників. Ми з друзями теж грали на ньому в 90-х роках, коли там узимку не опалювалося, і публіка на вечорах сиділа в шубах. Всі дев’яності там і тусували. Багато таких об’єктів — будинків, дворів, вулиць, із якими щось пов’язано. Внутрішня топографія, яку важко пояснити.

— Є тут те, що дратує?

— Дратує втрата старого Харкова — більш інтелігентного, людянішого… Ясно, що будь-яке велике місто по-своєму цинічне та холодне, мегаполіси занадто великі, щоб бути сентиментальними. Це маленьке містечко сентиментальне. А місто велике мусить бути жорстким, щоб забезпечувати власне функціонування. Тим не менше, старий Харків був інтелігентнішим. Зрозуміло, що він сильно змінився протягом останніх 15-ти років. Багато харків’ян виїхали звідти. Емігрували хто до Києва, хто до Москви, хто взагалі за «далекий» кордон, і це місту на користь не йде, бо на місця тих, хто виїхав, приходить не краще поповнення. Харків стає меркантильнішим, як, зрештою, і вся країна. Починає нагадувати великий базар. На кожному розі чимось торгують, стоять супермаркети. І це не суто харківська специфіка, це всюди тепер відбувається, на жаль. Але це, знову ж таки, природні процеси — як ти на них можеш вплинути?

Ще не подобаються зміни в зовнішньому вигляді. Старі будинки руйнуються, на їхньому місці з’являються хмарочоси. Я розумію, що це так само необхідно, бо так чи інакше місто мусить рости. Але це часто робиться в доволі неконструктивний спосіб, коли мало зважають на історичний вигляд міста. Будують «свічки», які просто псують краєвид. З іншого боку, коли в 1920-х роках Харків забудовували конструктивістськими будинками, підозрюю, багатьма старими харків’янами це теж сприймалося як варварство. Сьогодні ж ці будівлі є шедеврами конструктивізму і забезпечують архітектурну славу місту… Так чи інакше, сподіваюся, що років через п’ять-десять Харків поверне собі інтелігентний вигляд. А в супермаркетах влаштують галереї сучасного мистецтва.

— Давай тоді ближче до мистецтва. Наскільки Харків сформував тебе як поета?

— Мабуть, доволі серйозно. Коли я переїхав, мені було 17 років. Якщо ти займаєшся літературою, то це саме той вік, коли закладається, що і як ти писатимеш. І саме Харків з’явився в моєму житті, з його літературою 20-х років — саме цей літературний наскрізний текст на мене найбільше вплинув. Семенко, Хвильовий, Куліш, Йогансен, Шкурупій, Влизько. Я дуже добре це пам’ятаю, бо тоді 1989 року відкрився Харківський літературний музей, який діє досі. Для мене він став одним з найважливіших місць. Їхня перша виставка була присвячена саме літературі «Червоного Ренесансу». Заходиш — і два поверхи присвячено розстріляним поетам — можеш відразу відчути дух Харкова 20-х років. Зрештою, я потім у цьому музеї працював, брав участь у виставках, ми там і дотепер робимо якісь акції, виставки, вечори.

— Ми говоримо переважно про XX століття, проте Слобожанщина має багатющу історію. Яка з епох, на твою думку, лишила по собі найбільший слід у місті?

— Не знаю, наскільки давні цивілізації могли на щось уплинути. Хоча, очевидно, «слобожанський менталітет» складався не за сто років. А от сьогоднішній Харків остаточно сформувався наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, перетворившись на величезний торгівельний і залізничний центр на роздоріжжі. Це, як мені видається, закладено у характер і поведінку його мешканців. Велике і, до певної міри, космополітичне місто, населене різними народами, така собі українська Америка. Безліч можливостей для реалізації. Сьогодні, можливо, це менше відчувається, бо централізація, яку Україна перейняла від СРСР, коли все зосереджується в столиці, вбиває всі здорові ініціативи «на місцях». Харків завжди був динамічною і живою альтернативою більш поміркованому Києву.

— Ну, якщо вже говорити про столичний статус, то я помітив, що в Харкові дуже добре пам’ятають про ті роки, коли він сам був столицею Радянської України.

— Для когось це безперечно предмет гордості, для когось — комплексів, більшість людей просто не звертають на таке уваги, займаючись своїми повсякденними справами. Хоча політики постійно нагадують, та й чимало інших не відстають, починаючи від футбольних фанатів, які кричать на стадіоні, що ми перша столиця, і закінчуючи мером міста. Це таки добрий концепт, не найгірша річ, якою можна пишатись.

— Тож Харків український, російський чи радянський?

— Думаю, всі ці три бачення й розуміння свого місця тут присутні. Є люди, налаштовані суто проросійськи. Є ті, хто дивиться більше назад, на радянський час. Хтось налаштований проукраїнськи, хоча це не означає, що ці люди говорять українською, це просто така більш загальна українськість. Насправді не можна сказати, що Харків сьогодні є суто проросійським, так само, як і не можна стверджувати, що він є платформою для українського націоналізму. Тут усього багато, і поки що всі ці геополітичні вектори більш-менш мирно уживаються, що не може не тішити. Хоча місто змінюється навіть у національному плані. У нас зараз приростають національні діаспори — китайська, корейська, африканська — за рахунок ринків. Ось я щойно подумав, що збоку це звучить, як «за рахунок ринків невільників». Насправді маю на увазі: за рахунок ринків, на яких представники Азії та Африки займаються бізнесом. Цілком можливо, і я про це постійно говорю, що незабаром у Харкові з’явиться свій чайнатаун, і важко зпрогнозувати, як поводитимуться представники китайської, корейської чи в’єтнамської діаспор через кілька років у плані політичної чи національної орієнтації. А це надзвичайно цікаво, тому що так чи інакше їх нині тисячі, а через кілька років, цілком можливо, їх буде десятки тисяч, із ними доведеться рахуватись.

— Як на мене, доля Харкова багато в чому визначається тим, що він засновувався як останній форпост на кордоні степів, як фортеця, по суті.

— Скоріше, місто-вокзал, місто-транзит. Це моя дуже суб’єктивна візія, але відчувається, що місто дійсно прикордонне. Навіть якщо подивитися рецепцію Харкова в літературі — він часто присутній у класичних та й сучасних текстах як транзитний пункт між Москвою, Києвом, Кримом і Кавказом. Постійно через нього туди-сюди проїжджають тисячі громадян різних країн, переганяють безкінечні вагони з вантажами. Це, мабуть, таки відбивається на ментальності мешканців, адже чимало їх вважають за потрібне звідси виїхати. З другого боку, постійна присутність на вокзалі, в цьому транзитному пункті, надзвичайно цікава, вона дає відчуття масштабу, відчуття ритму, який навколо пульсує. Очевидно, статус фортеці, останнього форпоста так чи інакше, дещо розвинувшись, трансформувавшися, зберігся.

— Як це позначилося на рельєфі міста?

— Центр стоїть на горі, оточений ріками. Справді класична фортеця. І спальні райони, які її оточують — колишні слободи, хутори, які у 20-ті роки зрослися з містом. Коли заводи почали втягуватися в інфраструктуру, утворився потужний клубок, який сьогодні надзвичайно складно, але цікаво розплутувати. Є, скажімо, дивовижні заводські райони, де архітектура ще дореволюційна, або щойно пореволюційна. Атмосфера червоної столиці найбільше збереглася там. Повторюся — коли заїздиш, таке враження, що потрапляєш між декорацій фільму про революцію 1905 року. Але таких куточків стає все менше.

— Давай цю фортецю трохи залюднимо. Які, на твої думку, існують міські типи? Хто вони, як живуть?

— Типів, безперечно, багато. Щоби якось вивести їхню класифікацію, потрібні час і зусилля. Я згадаю найсимпатичніших мені і найсимптоматичніших для міста. По-перше, «технарі» — рештки харківської технічної інтелігенції, математики, фізики, інженери, котрі будували ракети-літаки-турбіни-танки, і разом із тим читали книги і слухали рок. Такий собі гібрид фізиків з ліриками. Я ними завжди страшенно захоплювався, вони мені видавалися «сіллю» цього міста. Їх можна було зустріти де завгодно — від політичного мітингу до літературного вечора. Вони якимось дивним чином поєднували в собі надзвичайну фаховість із рідкісною неврівноваженістю та непристосованістю. Їх, на жаль, лишається все менше. Тим більш варто їх цінувати. По-друге, люмпени. Харківський декласований пролетаріат — це взагалі окрема історія. Колишні сантехніки, що малюють картини, бухгалтери, що складають політичні програми, працівниці цехів і депо, що стають порнозірками — за всім цим стоїть безліч історій, переповідати які можна теж безкінечно, а почути які вдається не кожному, бо зазвичай харків’яни стримані й скромні. І, звісно, харківські гопники. Молода шпана, яка коли-небудь обов’язково заллє потопом своєї пристрасті й нескореності вулиці міста й оновить їх в інтересах прогресу й подальшої еволюції.

— Можу заперечити щодо еволюції, залучивши твого колегу по цеху, Лімонова — цілком імовірно, що я помиляюся, та все ж таки, здається, саме йому приписують вислів, що Харків — це місто, в якому ідеї не знаходять реалізації…

— Та ні, я так не думаю. Насправді це позиція виправдання. Я згоден з першою частиною: в Харкові з’являється багато ідей. Це історично, починаючи з політики та науки, і закінчуючи спортом та культурою. І не скажу, що ті ідеї неможливо реалізувати. Скоріше навпаки — для мене це місто людей, які реалізувалися. Взяти того ж Бориса Михайлова, який ходить Харковом з фотоапаратом, фотографує харків’ян, а потім ці роботи виставляються в найпрестижніших галереях світу. Те ж стосується і музики… Знаєш, якщо ця фраза справді належить Лимонову, то це доволі характерно, бо він — людина з минулого століття. Попри те, що він великий письменник, він неактуальний. Він — людина тоталітарної системи, надзвичайно радянська людина, для якої подібний централізм дуже важливий. Для нього вкрай важливо бути саме у метрополії. Через що, як мені видається, він і тікав спочатку до Москви, потім до Нью-Йорка, потім до Парижа, постійно шукав центр, серце світу. А у сьогоднішнього світу багато сердець. Немає такого поняття, як столиця і провінція. Змінилася культурна, суспільна парадигма, і центр там, де ти, де ти щось робиш, де ти щось реалізуєш.

— І дійсно так, адже, якщо подивитися мистецьку історію, то Харків постає як справжній Клондайк мистецтв. Бурлюки, ВАПЛІТЕ, Михайлов, той же Лімонов…

— Звичайно. Увесь російський футуризм розвивався у Харкові на початку ХХ століття. Хлєбніков, Маяковський, Асєєв, Пєтніков були доволі тісно пов’язані з Харковом, плюс, знов-таки, Червоний Ренесанс 20-х, література 60-х років, коли в місті жили Василь Мисик, Борис Чичибабін. Те ж стосується і художнього життя, і музичного, і театру — згадати того-таки Курбаса. Та й сьогодні з’являється багато цікавих, талановитих людей.

— Чому так? Плодюча земля?

— Можливо, спрацьовує оцей геній місця, але є так само суб’єктивні чинники. Останні двісті років Харків — це великий університетський, освітній центр. У нас сьогодні, наскільки я знаю, найбільша кількість студентів в Україні — понад 200 тисяч. Закладено було доволі потужне культурно-освітнє поле, котре так чи інакше спонукає до занять мистецтвом, наукою, збирає талановитих людей. Харківський університет один із найстаріших у країні, і довкола нього постійно вибудовувались і розвивалися надзвичайно цікаві речі.

— Потужне інтелектуальне середовище зазвичай продукує власну міфологію чи навіть міфології. Які найпоширеніші міфи про Харків?

— Існує величезна кількість цікавих історій і концепцій. У кожного вони свої. Для мене міф №1 — це Харків як столиця. Ідеальне Місто сонця, яке намагалися збудувати українські комуністи в 20-х роках, коли з фактично губернського центра спробували витворити ідеальне комуністичне місто, і робота ця велася в кількох напрямках, починаючи від адміністративного, закінчуючи культурним. Робили якусь альтернативу Москві та Києву, навіть через архітектурні експерименти, коли місто забудовувалося у футуристичному контексті, за ідеальною, дещо утопічною матрицею: квартали науковців, квартали робітників, квартали діячів мистецтва.

— Чистий Кампанелла…

— Так, поєднання Середньовіччя з футуристичним утопізмом. Це дуже цікаво. Лишається тільки гадати, що було б, якби у Харкова не відібрали цей статус столичності, якби місто лишалося столицею ще років 20—25, якби не Друга світова. Те саме стосується активізації культурно-мистецького життя: ти подивись, неодноразово нами згадуваний тут Червоний Ренесанс — він створився з нічого. 1919 року, коли Харків став столицею червоної України, там не було українських письменників. Їх туди звезли в добровільно-примусовому порядку. «Перших хоробрих» були одиниці — Сосюра, Елан-Блакитний, Йогансен, Хвильовий, Тичина. А вже через п’ять-десять років їх було дві-три сотні. І це вже було надзвичайно насичене літературне життя, багато видавництв, безліч редакцій, літературно-мистецькі майданчики, виникла потужна література, створена в певний інкубаторський спосіб, коли зібрали письменників — і раптом усе це прижилося. Здається, на ніби зовсім не українському, як на перший погляд, харківському грунті. Слобожанське підгрунтя, яке там було закладено, далі підгодовувало.

— В чому тоді таємниця міста?

— Є якісь речі, але я навіть сформулювати їх нормально не можу. Вони пов’язані, передусім, із топонімікою. Якісь місця, повернення до яких ти потребуєш, ситуації, які ти постійно тримаєш у голові. Безперечно, для мене це місто відкрите, воно постійно підкидає якісь ідеї, нові концепції. Надзвичайно цікаве місто, маловідоме, зокрема і тому, що не так потужно, як слід було б очікувати, присутнє в українській літературі. У мене, загалом, є така концепція, що територія, не присутня у художньому тексті, — великою мірою не присутня і в житті соціуму. Схід України насправді мало представлений в нашій літературі. І цей стан так чи інакше відбивається на суспільному житті. Думаю, що чим більше буде з’являтися текстів про Харків, тим кращим його розуміння буде в українців. У Києві існує безліч стереотипів, причому доволі спрощених і не дуже приємних, про Харків як про сепаратистське місто, зорієнтоване на Росію, місто, яке незрозуміло чим живе, складається з пролетарів і вищезгаданих гопників. А хто покликаний боротись зі стереотипами, як не письменники? Тому слід сподіватися на харківські романи, вони все прояснять.

— Якщо уявити, що місто — це певна особистість, з власним характером і особливими рисами, то які ваші стосунки?

— Не знаю, яке в нього до мене ставлення, але у мене до нього, скоріше, як до такого собі кузена. Я вріс у це місто, страшенно його люблю. Розумію, що це абстрактні фрази, за ними зазвичай мало що стоїть, але завжди люблю повертатися до Харкова.

— А загалом, на що схожий Харків? Яка метафора йому личить?

— Парк культури і відпочинку імені Горького, який я згадував. Він почався з того, що там акуратно висаджували алеї. Це клопітка робота садівництва, спрямована на багато років уперед, і разом з тим це ніби територія, відведена на відверті, швидкоплинні розваги, — оце поєднання тяглості з минущістю і є Харків.

автор: Дмитро ДЕСЯТЕРИК

джерело:  День

- Пане Олексо, за освітою ви біолог. Розкажіть, як ви прийшли до перекладу кіно.

- Завіяло бурхливими вітрами «перестройки». Тоді газетки почали виходити підпільні. І я в них почав працювати. Бо кому ж іще? Офіційні журналісти майже всі були члени партії, та й боялися. І в одній з таких «самвидавівських» газет я й став кореспондентом. Це була газетка «Голос», міжрегіонального депутатського клубу, де були Лановий, Яворівський, Черняк. І я страшенно соромився в тій газетці працювати, бо в неї наклад був тільки п’ять тисяч… жах! А потім почали організовуватися комерційні телеканали, і знайомі мене влаштували в ICTV (тоді просто – міжнародна комерційна телерадіокомпанія, її щойно створили і назви ще не було) редактором. Я редагував потрошку і дай, думаю, перекладу, бо перекладачам більше платять. А виявилося, що в мене досить непогано виходить. Отак і перекладав п’ятнадцять років. Коли почалася «епопея» з українським дубляжем, так сприятливо склалися обставини, що мене першого покликали працювати.

- Скажіть, у чому специфіка кіноперекладу порівняно з перекладом звичайного, книжкового, тексту?

- У кіноперекладі маємо переважно діалоги, тільки живе мовлення. Крім того, у книжковому перекладі ти не обмежений часом, оцими «спотами». Кінопереклад накладає величезні обмеження: ти мусиш, грубо кажучи, потрапити «в пельку». Звідси – ціла низка проблем. Наприклад, перекладаю фільм, де американці зображають радянців. І американський актор, який грає радянського солдата, звертається до командира: «Sir!». Як бути? Статути радянської армії не передбачали звернення «сер». У тій ситуації солдат мав би сказати: «Товаришу прапорщик!» От тільки як це покласти в рухи губ? Отож.

- Що в кіноперекладі для вас найскладніше?

- Пісні. Річ у тім, що я не знаю нот і не маю слуху. І коли доводиться перекладати текст, та ще й так, щоб він співався, і при цьому потрапляти в губи – це страшенно важка робота.

- Іноземні фільми рясніють нецензурною лексикою. Як ви її перекладаєте?

- Це питання не аж таке актуальне, не найбільша проблема в перекладі. Якщо це потрібно, можна знайти достатньо евфемізмів, щоб уникнути нецензурщини.

- А книжки ви перекладаєте?

- Я переклав для «Кальварії» «Сон №9» Девіда Мітчела. Дуже цікаво він пише. Але ж п’ятсот примірників накладу! Бібліографічна рідкість. Колись, за радянської влади, якщо наклад був менш ніж п’ять тисяч, книжка вважалася однозначно бібліографічною рідкістю. А тепер п’ятсот продають два роки… Ще вийшла у видавництві «Добра читальня» малесенька дитяча книжечка про лева Лафкадіо – «Лев, що не злякався мисливців». Крім того, з російської перекладав кілька романів Сергія та Марини Дяченків. І все.

- Який, на вашу думку, стан сучасного перекладацтва в Україні – кіношного й книжкового?

- Сучасні переклади – як продукти з супермаркету. Відчуваєш, що пластмаса й генномодифікована щурятина, а на базарі зі свіжими курочками-помідорчиками-грушками-сиром ніколи не бував, то й не знаєш, що може існувати щось краще. Часом од «з’їденого» буває люте нестравлення. Хоч є поодинокі винятки.

- Що ви самі зараз читаєте?

- Скажімо, із сучасного українського. Знаєте, я відмовився від телебачення, не дивлюсь його – і нічого не втратив! Майже не читаю газет – і знову ж таки нічого не втратив! Бо все, врешті-решт, є в Інтернеті. Я й художні книжки майже перестав читати. Оце недавно спробував почитати одного нашого «патріарха», і перша ж фраза в нього: «Майже всю зиму я провів у Берліні…» Я довго реготав, бо якраз перед тим написав на нього невеличку пародію: «Стою я на розі Гіммельдоннерветтерплятц і чекаю на попутний «Боїнґ» до Брюсселя…» – і тут розгортаю нову книжку – і просто те саме! Я й сам самозакоханий, навіщо мені для цього аматорські посібники? (Сміється.) Тож я далі першої сторінки не дочитав. Потім пробував читати одну лауреатку «Коронації слова», про Сару щось-там… Це так слабко… Потім прочитав Жадана «Гімн демократичної молоді». Прочитав повністю. Мушу сказати, що він пише дуже гарно, і з нього міг би вийти непоганий письменник, якби… От він пише добре-добре, а потім до нього доходить: «Боже, я ж добре пишу!» – і він почитає писати «тексти». Знаєте, колись писали романи й повісті, а тепер пишуть ТЕКСТИ. Але я прочитав. Тексти пропускав, а те, де більш-менш нормальне і з сюжетом, читав. А тепер Юрія Винничука вирішив дочитати. Ранні твори – то таке, а зріліший він досить непогано пише. Загалом мушу з гіркотою сказати, що письменників у нас мало, всі пишуть ТЕКСТИ, а щоб хтось написав роман… Ну, хіба що Анатолій Дністровий. Він може писати: і сюжет уміє тримати, і все. А більшість з сюжетом не можуть дати ради, і заносить їх постійно на «тексти»… Хоча… може, такі письменники мусять бути, такі-от «текстовики». Гній для літературного городу, на якому колись, можливо, як розквітне, як забуяє…

- Вас послухати, то ліпше взагалі нічого читати!

- Знаєте, з віком я доходжу думки, що художня література шкідлива. Вона дає викривлене уявлення про світ. Люди починають діяти за тими шаблонами, які їм пропонують письменники, котрі, м’яко кажучи, самі не дуже добре знають життя. І люди чинять страшні помилки… Читали б краще інструкції до побутових приладів, мемуари, розумні філософські книжки. Я зараз знаєте, що читаю? Миколи Руденка «Енергію прогресу».

- Не чула. Це філософська книжка?

- Так. Блискуча книжка, шикарна річ, яка Маркса і подібних «економістів» випихає в глибоку яму!

- Наостанок скажіть, що б ви найбільше хотіли перекласти?

- Набридло мені перекладати, відчуваю потребу щось сотворити самому. Колись у мене була думка написати «Лабораторний практикум з українського сексу в тоталітарних умовах». Так би мовити, нашу відповідь відомим «Польовим дослідженням з українського сексу». Але згаяв час, таке треба писати у трохи молодшому віці, бо старому не личить таке писати – щоб не вподоблятися отим українським радянським письменникам, які до пенсії доживали, а тоді починали згадувати комнезамівську молодість, остюки в матні, насіння за пазухою, «перса, як дині-дубівки» і тому подібне.

- Тобто ви б хотіли написати пародію?

- Ну, не пародію, а таке, гумористичне. Знаєте, в нас фактично вільна ніша, яку займали Павло Глазовий, Степан Олійник. Євген Дудар ще творить, але зміни на підході я не бачу. Треба буде спробувати, в мене часом виходить смішно.

джерело: Ольга Купріян, Друг Читача

«Дніпропетровськ для мене особливий, – зізналась Ірена під час свого нещодавнього приїзду до нашого міста, – у вашій Митній академії колись вчились мої найкращі друзі, і кожного тижня я їздила сюди з Києва». Може тому всі концерти Карпи в Дніпропетровську – такі палкі та багатолюдні? В кожному разі, з нашими журналістами та прихильниками Ірена спілкується досить охоче. От, наприклад, «Ліца» ставили свої питання співачці у гримерці, поки Карпа порпалась з косметичними баночками та скляночками, «наводячи красу» перед виступом.

- Де останнім часом подорожували?

- Остання поїздка називалась «подорож жадності» – тобто я побачила, що були дешеві квитки в Норвегію, щось близько 20 доларів з Польші, і з переляку на півтори дні ми опинилися в Норвегії. І знову ж таки від жадності вийшло так, що поїхали дуже багато де. Виявилось, що це надзвичайно красива країна. З усіх європейських країн виявилось, що вона найгарніша – там найзеленіша трава, найблакитніші озера, там так мало людей… Лосі на дорогу не виходили, але постійно висять попередження «Не вбивайте бешених лосів, якщо вони виходять». Перед тим достатньо довго була у Франції. Скоро знову поїду в Непал. Хочеться відкривати якісь країни, в яких не був. Хоча з віком розумієш, що скакати по містах – це не те, краще осісти на якийсь час в певному регіоні і трохи пожити життям місцевої людини. Моя порада – якщо кудись поїдете, краще знімайте квартиру в такому районі, де немає туристів і просто живуть місцеві люди. Відчуваєш себе так, ніби ти громадянин цієї країни.

- Не було спокуси осісти десь за кордоном на ПМЖ?

- Та була, була. Насправді дуже дивне у мене відношення до України, тобто я розумію, що гірше, ніж в Україні, насправді тільки в Росії може бути, в плані того, як брудно, наскільки люди нещасні і наскільки вони ненавидять одне одного. В той же час розумію, що очевидно якщо я тут народилася, то напевно мене так покарали, то це не випадково, і я маю щось зробити для того, щоб хоч щось тут змінилося. Часто хочеться залишитись в якійсь країні типу Непалу, акліматизуватись і жити десь високо в горах. Можливо я колись так і зроблю, коли відчую, що прийшов час.

- Більшість персонажів ваших книжок – реальні люди. Як вони ставляться до того, що ви виносите на загал подробиці їхнього особистого життя?

- Все залежить від героїв, наскільки люди дурні чи розумні. Тому що так чи інакше, якщо змінене ім’я-призвіще, то на сторінці книжки вона перестає бути собою. Я ж не пишу «той-то той-то», ім’я-призвіще, дату народження і групу крові. Це вже стає літературний персонаж. Розумні люди це розуміють і не ображаються. А люди, у яких не все в порядку, їм здається, що вони недостатньо красиво змальовані, чи недостатньо розумні. Ну от наприклад Юлія Марківна (героїня новели Карпи «Я, Порно, Кропива і Юля Марківна», вчителька математики, змальована Іреною як радикально негативний персонаж – авт.), кажуть, що вона навіть попала в лікарню. Її дочка дзвонила, проклинала, казала, що порчу на нас наведе… Я завжди притримуюся того, що якщо людина – виродок якийсь, якщо вона знущалась стільки років з дітей, і живилась тим, що її бояться і плачуть, спричиняла купу стресів і принижувала всіляко з приводу якогось соціального походження: в кого батьки бідні, в кого багаті, – то хтось повинен за це їй відплатити. І я не вважаю, що зробила щось погане. Навпаки – не все коту масляна. Тобто я вважаю, що якщо людина урод, і вона щось скоїла, то будь-хто має право хоча би про це розказати. Бо я ж нічого не вигадувала, я не придумую ніколи брехню – просто факт, і якась моя рефлексія. Хоч останнім часом я навіть взагалі не рефлексую, просто описую події, щоб читач сам міг судити: добре людина зробила, чи по-ублюдськи.

- У вас склався сталий імідж епатажної стерви. Звідки це взялось і чи не набридло ще вам про себе таке чути?

- Я не знаю, хто сформував цей імідж. Я взагалі людина дуже спокійна і м’яка. Це якийсь розтиражований медіа-образ тьолки, яка платить гроші, щоб їй робили імідж наче я така стерва. Я ніколи до такого не прагнула, просто завжди напряму висловлююсь і нікому не лижу задницю, в цьому напевно і заключається стервозність. Бо я не хочу показати, що я – плюшевий звєрьок, і на заднє скло машини мішутку покласти, і туфєльку наліпити – тіпа я тьолочка, айяйяй, пропустіть. Ясно, що я цим користуюсь, коли не хочу платити штрафів. Якщо я на каблуках – то не плачу, а якщо в кросовках – то так просто не відпускають, бо я не роблю очі тупої кози, яка каже: «Дядя міліціонєр, спасітє гламур!»

- Ви якось сказали, що в Україні автостопом їздити майже неможливо. Звідки такі висновки?

- Бо люди жадні. Люди дуже скупі, і швидше за все або грошей захочуть, або коли побачать, що дівка, подумають: «Ага, ми тебе как-то так іспользуєм». Ну тобто є різні випадки звичайно, але одній дівчині ні в якій країні краще так не подорожувати, бо не зрозуміло, на якого ублюдка можна попасти. А взагалі у нас люди дуже дивні, коли я продавцю в магазині віддаю здачу, коли він помилився і сам себе на*бав, він навіть «дякую» не скаже. Не те що мені – думаю, що нікому не каже. Ні щоб сказати: «Ой, дякую, добре, що ви така порядна людина і не доведеться доплачувати свої гроші», замість того каже: «А, да…» Або коли пропускаєш людей на пішохідному переході, вони стоять дуже довго, бояться, бо джипи довго не зупиняються. І вони стоять, бо у них комплекс меншовартості. Але коли ти їх пропускаєш, і ти їм посміхаєшся, замість того, щоб посміхнутися у відповідь, вони задирають голову і думають: «Напевно це я такий крутий, а вона мене злякалась». Це якраз те, що мені в Україні дуже огидно – що люди просто не вміють посміхнутись одне одному, і робити якісь речі бесплатно.

- Звідки така обізнаність щодо автостопу: на власному досвіді перевірили?

- В ранній юності було більше часу, ніж грошей – тож їздила інколи автостопом. У 18 років ясно, що зі стипендії багато не зекономиш, то ми експерименти робили, але кілька разів ледь не попали в перепльот, після того більше не так їжджу.

- Розкажіть про Індію. Ви там досить довгий час жили…

- Про Індію неможливо розказати – там треба пожити, відчути, і в кожного буде своя Індія. Бо це величезна цікава країна, і навіть року недостатньо, щоб якось її збагнути. Це немов інша планета. Але я б не сказала, що Індія – моя улюблена країна, але тим не менше, кожному українцю ця країна буде зрозуміла, бо є у наших народів якась дивна спорідненість, таке враження, немов в іншій області України знаходишся.

Джерело: Тетяна Гонченко, Ліца