Як розповів заступник голови Національної спілки художників України Микола Кіщук, виставку «Світ Божий, як Великдень» започаткували  у 2002 році з експозиції у Полтаві. У Луцьку виставка діятиме упродовж трьох тижнів.

Тут представлені роботи художньо-ужиткового мистецтва із використанням різноманітних матеріалів: шкіри, батіку, дерева, кераміки, бісеру, латуні, цинку, міді, бавовни, шерсті, картону тощо. Серед авторських робіт –  панно, натюрморти, розписи, вишиті сорочки, сукні, гобелени, ткацькі вироби, вироби з кованого металу, віражного та гутного скла, соломи, фарфору. Цікавими експонатами є ікони, вирізьблені по дереву.

Як зазначив заступник Луцького міського голови Анатолій Пархом’юк, назва експозиції цілком відповідає святковому піднесеному настрою, який з’являється, коли входиш у приміщення галереї мистецтв.

Аби художники могли переглядати роботи своїх колег на дисках, Луцький міський голова Богдан Шиба подарував  Волинські організації Національної спілки художників України широкоформатний телевізор. На час дії виставки його встановили безпосередньо у залі Галереї мистецтв.

Віртуальну екскурсію виставкою можна зробити, зайшовши на сайт галереї мистецтв – http://www.art.lutsk.ua – у рубрику «веб-камера».

Виставка пройде в Національному художньому музеї України за підтримки Фонду Рината Ахметова Розвиток України.

Як повідомили організатори виставки, проект “стане спробою художнього осмислення суспільної реальності, що її таким очевидним, тілесним проявом є хвороба і, зокрема, епідемія туберкульозу, оголошена в Україні ще в 1995 році”.

“У 1980-х в СРСР туберкульоз вважали подоланою епідемією. <…> Це була одна з романтизований хвороб минулого. Нею хворіли, курячи цигарки на довгих срібних мундштуках, фатальні герої довоєнної літератури. Від цієї хвороби – під вишуканішою назвою “сухоти”- страждали великі письменники і піаністи”, – зазначила куратор виставки Олеся Островська-Люта.

“У середині 20 століття ТБ закрив рак, а рак змінився СНІДом, з огляду на ступінь метафоризації, відторгнення і стигматизації хворих. У даний час, всього кілька десятиліть потому, ми маємо справу з несподіваною епідемією, забутою і похованою в надрах світової літератури, – з туберкульозом, який вже не є ні романтичним знаком високої натури, ні прокляттям бідних і знедолених”, – вважає Островська-Люта.

***

Понад 15 років тому Всесвітня організація охорони здоров’я визнала туберкульоз глобальною загрозою для людства. З середини 90-х років минулого століття в багатьох країнах оголошено епідемію цього захворювання. В Україні ж ВООЗ зафіксувала епідемію туберкульозу в 1996 році, коли кількість хворих перевищила епідпоріг майже втричі і склав 1% від усього населення країни, інформує прес-служба харківського ГУОЗ.

Тим не менше, якщо з 1995 по 2004 рік спостерігалося зростання захворювання на туберкульоз, і за десятиліття цей показник збільшився вдвічі, то з 2005 року його вдається щорічно поступово зменшувати.

Станом на 2008 рік загальна захворюваність в Україні становить 77,8 на 100 000 чоловік, в Харківській області – 72,4. За словами представників ГУОЗ Харківської облдержадміністрації, ці показники свідчать, що епідемія стає керованішою. Однак експерти відзначають, що говорити про перемогу над цією проблемою поки зарано.

Варто відзначити, що в лютому 2009 року фахівці із США заявили, що найближчим часом з’явиться ефективний спосіб лікування найсмертоноснішої форми туберкульозу, яка має високу стійкість до лікарських препаратів і практично не піддається лікуванню.

“Слід також зазначити західноукраїнські ікони, написані під впливом католицького мистецтва, що відобразилося як на їх сюжетах, так і на загальній манері виконання. Зокрема, на виставці представлені ікони Богородиця – нев’янучий колір і Марія та Анна з малим Ісусом”, повідомили в галереї Дукат.

Іконопис центральної України представлений такими пам’ятками ХVІІІ століття як видатні зразки українського бароко Великомучениця Варвара, Святий Миколай та Цар на троні.

З XVII століття законодавицею художньо-релігійних уподобань виступила Києво-Печерська Лавра. Так, на виставці будуть представлені ікони ХІХ століття., Характерні для Київщини: Благовіщення, Архістратиг Михаїл, Успіння Богородиці, Введення в храм, Новозавітна Трійця тощо.

Завершить експозицію пара ікон Архангел Михаїл і Гавриїл, в яких простежується стилістика модерну.

За словами організаторів, гості виставки зможуть переконатися в тому, що православна ікона – унікальний духовний феномен, який органічно поєднав у собі якості твори мистецтва й священного зображення.

Виставка буде відкрита для відвідувачів у київській галереї Дукат (вул. Грушевського, 4) з 4 грудня 2009 року з 11:00 до 19:00.

джерело: Кореспондент

Володарі головної та двох спеціальних премій, окрім грошової нагороди розміром 100 000 гривень та 25 000 гривень відповідно, отримають можливість протягом місяця пройти стажування в майстернях всесвітньо відомих художників: Андреаса Серрано в Нью-Йорку, Олафура Еліассона в Берліні, Ентоні Гормлі в Лондоні.

Переможець у номінації Приз громадськості, який отримає 10 000 гривень, протягом місяця визначався голосуванням відвідувачів виставки 20 номінантів на премію PinchukАrtСentre. З 29 жовтня по 29 листопада 2009 року кожен бажаючий міг проголосувати за вподобаного художника.

У церемонії нагородження візьме участь патрон премії PinchukArtCentre британський художник Деміен Херст, який спеціально для цього приїде до Києва, повідомили у прес-службі PinchukArtCentre.

Премія PinchukArtCentre – перша в Україні приватна загальнонаціональна премія, метою якої є створення, підтримка і розвиток нового покоління молодих українських художників, які працюють у сфері сучасного мистецтва.

Премія встановлюється і присуджується PinchukArtCentre кращим українським художникам у віці до 35 років по непарних роках, починаючи з 2009 року.

Олександр Ройтбурд — один із найвідоміших наших художників — ніколи не лізе до кишені по слово. Ніколи не крокує в строю. І на різні явища життя та творчості у нього завжди свій оригінальний погляд. Може, тому з ним і цікаво спілкуватися. Останнім часом Ройтбурд брав участь у досить резонансних київських арт-проектах, включно з «Новою хвилею», «Виклик художників проти свинячого грипу»…

— Олександре, непомітно промайнув час — ось уже і п’ять років Майдану, палким прибічником якого були й ви… Кажуть, ви були зачаровані Юлією Тимошенко. Згадалося, писали навіть, що саме вона надихнула вас на серію робіт.

— У мене не було такого періоду. У мене було певне замовлення на серію «Танго». Точніше, одну роботу я зробив по приколу, а потім мені замовили ще кілька штук. А журналісти, які зазвичай не знають, що писати про мистецтво, наплели те, що їм було зрозуміло: ось Ющенко, ось Тимошенко, ось вони вдвох танцюють танго. Вони по-своєму витлумачили те, що було зображено на картині. Коли мене про це запитують, я зазвичай відповідаю: мої персонажі схожі на… Але їм найбільша подяка за те, що я можу так малювати, так висловлюватися, не боячись завтра загриміти на нари…. За це я їм дуже вдячний.

— Як вважаєте, ваше покоління художників, яке застало застій і пережило перебудову…

— Так, перебудова тоді була весела…

— То все ж таки — це покоління відбулося?

— Прямо так сказати — «відбулося» — не можу. Можна було б досягти і більше. З іншого боку, після нашого покоління ніхто значиміший не прийшов. Хоча є цікаві молоді художники. Я їх поважаю. Але немає покоління зі своїм обличчям, своїми принципами, власними критеріями.

По-моєму, після нас нічого важливого не відбулося.

— В одному з інтерв’ю ви казали, що вже у вісімдесятих роках відчули попит на свої картини. Тобто вже тоді пізнали популярність?

— Я дебютував у вісімдесятих роках, досить активно. Прийшов з армії наприкінці 83-го,
почав працювати 84-го. А у 1986 році була перша виставка. Чи став я популярним — не мені судити.

— Одного разу ви називали навіть стартову ціну котроїсь своєї картини. Здається, від восьми тисяч доларів…

— Та цін таких уже немає. Це було півтора року тому. Ціни піднялися.

— Що більшою мірою визначає «калькуляцію» вартості тієї чи іншої роботи, на ваш погляд?

— Не хочу відповідати на запитання про художній ринок і про цінову політику. Я вибрав роботу з галереєю, щоб узагалі не перейматися цим питанням. У мене є галерея, котра контактує з іншими галереями, у тому числі за межами країни.

У принципі, вважаю, що українське мистецтво недооцінене, роботи провідних українських художників повинні коштувати дорожче. Так, ціна за картину вища, ніж та, яка могла бути на внутрішньому ринку. Але, у принципі, картина має коштувати дорожче, аніж гроші, за які вона продана.

— «Провідні» українські художники — хто це, на ваш погляд?

— Не роздаю місць, не ставлю оцінок. Я — один із цих художників. Є ще чоловік десять, котрих зараховую до першого розряду. Когось не назву — вони відразу образяться. Не хочу.

— Зараз багато художників, наприклад Поярков і Гапчинська, чомусь активно пішли в піар. Допомагає це їхній творчості чи заважає?

— Гапчинська? Поярков?.. Я не знайомий із творчістю цих людей.

— Невже навіть по телевізору їх не бачили?

— А я взагалі не дивлюся телевізор.

— То, може, на тусовках зустрічали?

— У мене інша тусовка.

— Деякі арт-критики зараховують більшість ваших робіт до напряму «транс-авангард». Згодні з критиками?

— Цей напрям існував наприкінці 80-х років. Якщо ви маєте на увазі український транс-авангард, бо італійський усе ж таки був раніше. Ми щось про це прочитали і придумали український транс-авангард, який виявився зовсім не схожим на італійський. Відбулося так само, як свого часу з російським футуризмом. Бурлюк прочитав, що є таке, і вирішив: нехай буде російський футуризм. Це явище теж не було схоже на первинне.

Ну так, у живописі 80-х існував такий художній напрям.

— Ви самі себе до нього зараховуєте?

— Я там стояв…

— Місто Одеса, багатонаціональне й колоритне середовище міста, в якому ви народилися, дали вам щось як художникові?

— Звісно, я сформований цим містом, його стилем взаємин, його архітектурою. Водночас мені завжди був далеким його оперетковий колорит. Я застав Одесу ще зі справжнім інтелігентним середовищем. Але тієї Одеси, яка мене сформувала, на жаль, уже немає. І все ж гріє душу, що там живуть дуже близькі й дорогі мені люди.

— Який ефект приносить участь українських художників у Венеціанських бієнале?

— Я там часто буваю, починаючи з 2001 року. Там треба обов’язково бувати.

— Але самого бажання художника замало, щоб брати участь?

— Участь у чемпіонаті світу з футболу теж не забезпечується самим бажанням футболіста пограти. Це давно вибудувана система. Так і з бієнале — система вибудувана і функціонує понад століття.

— Після успіху на Сотбіс усі ваші картини, напевне, повинні активніше брати участь і продаватися на відомих у світі аукціонах?

— Особисто я нічого не повинен. Мені абсолютно однаково, в чому брати участь.

— Чи завжди, на ваш погляд, кон’юнктура в мистецтві шкідлива?

— Тією чи іншою мірою кон’юнктура є завжди і в усьому. Веласкес писав королів. Мікеланджело робив сюжети на затребувані теми. Той-таки Кабаков… теж орієнтувався на кон’юнктуру, щоправда, відмінну від панівної тоді в Радянському Союзі. Люди, які роблять графіті на вулиці, займаються стріт-артом. Вони теж орієнтуються на певну кон’юнктуру. Кон’юнктура — це певна система оцінок, у якій художник буде прочитаний. Без цього неможливо. З іншого боку, постає запитання: на що орієнтуватися? На вічність? На найближче коло знайомих? На смак нуворишів? На снобів? Чи на свої улюблені взірці з історії мистецтва? А це вже вибір кожного. У кожному виборі — своя кон’юнктура.

Олександр Ройтбурд народився в Одесі 1961 року. У 1983-му закінчив художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту. Співзасновник, із 1993 року — арт-директор, із 1999 по 2001 р. — президент асоціації «Нове мистецтво» (Одеса).

1997—1999 рр. — голова правління Центру сучасного мистецтва Сороса (Одеса). Куратор багатьох виставок. Учасник понад ста художніх проектів. Його роботи містяться в МоМА (Нью-Йорк), DUMA — Художньому музеї університету Дьюк (Дурхем, США), Модерній галереї Любляни (Словенія), Державній Третьяковській галереї (Москва), Державному російському музеї (Санкт-Петербург) тощо.

джерело: Любов ЖУРАВЛЬОВА,  “Дзеркало тижня”

]]> http://uakultura.com/news/news/mystetstvo/346-hudozhnyk-oleksandr-rojtburd-hapchynska-poyarkov-ya-ne-znajomyj-iz-tvorchistyu-tsyh-lyudej.html/feed 0 http://uakultura.com/news/news/mystetstvo/337-u-mohylyantsi-vidkryjetsya-vystavka-stsenohrafiya-sezon-2009.html http://uakultura.com/news/news/mystetstvo/337-u-mohylyantsi-vidkryjetsya-vystavka-stsenohrafiya-sezon-2009.html#comments Fri, 20 Nov 2009 16:51:38 +0000 admin http://uakultura.com/?p=337 25 листопада, у середу, о 18:00 в Культурно-мистецькому центрі НаУКМА, в Галереї мистецтв ім. О.Замостян (вул. Іллінська, 9) у рамках Аrt-проекту «Підсумки сезону» відбудеться відкриття художньої виставки «Сценографія. Сезон 2009».

Вже четвертий рік поспіль Театральний центр Києво-Могилянської академії організовує художню виставку, що є своєрідним підсумком сезону для сценографів, художників по костюмах – тих, хто творить Театр, але чиї імена, на жаль, залишаються маловідомими публіці. Їх вклад у успіх вистави співмірний зі вкладом режисера чи акторів, їх творіння подеколи є шедеврами, яким, проте, відміряний короткий час на життя – декорації і костюми існують, доки йде вистава.

Щороку кількість художників, що беруть участь у «Сценографії», збільшується. Цьогорічна виставка буде наймасштабнішою: заплановані серії майстер-класів з виготовлення театральної ляльки, сценічного гриму, моделювання театрального костюму, сценографічного рішення, акція від Незалежного Театрального Журналу «Коза» та круглий стіл «Театральний художник в контексті сучасного мистецького простору». Вперше в історії проведення виставки відбудеться показ театральних костюмів знакових художників сучасного українського театру. Також під час офіційного відкриття пройдуть виступ Ансамблю старовинної музики НаУКМА та дійство  з театралізованими  інсталяціями.

Цьогорічну експозицію складають  ескізи та макети сценографії, костюми, елементи декорацій, плакати,  створені до театральних вистав минулого сезону провідними  художниками  сучасного українського  театру: А. Александровичем-Дочевським, Л. Нагорною, М. Левитською, О. Богатирьовою, В. Карашевським, О. Татаріновою, С. Петровським, М. Погребняк, О. Вакарчуком, К. Корнійчук, Н. Рудюк, Н. Кучерею, Б. Фірцаком, О. Новіковою, Б. Поліщуком, О. Рачковською, О. Луньовою, І. Білецьким, О. Тетеріною, О. Гаврик та ін.

Виставка триватиме до 18 грудня  2009 р.

Він повідомив, що відповідне розпорядження мер Києва Леонід Черновеецький підписав на виконання Указу президента України Віктора Ющенка “Про відзначення 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Мазепи та укладанням україно-шведського союзу”, а також на виконання відповідних постанов та розпоряджень Кабінету міністрів України.
За словами Рудика, Міністерство культури та туризму разом зі столичною мерією провели конкурс на кращий проект пам’ятника Мазепі, переможцем якого став авторський колектив у складі скульптора Анатолія Куща, архітекторів Руслана Кухаренка, Іллі Мельникова та Юрія Лосицького.

Постамент буде виконаний із червоного граніту і прикрашений бронзовими рельєфами. “За задумом авторів, скульптурну композицію гетьмана Івана Мазепи, який гарцює на баскому коні, доповнять рельєфні зображення на постаменті, що розкривають різнобічність постаті гетьмана. Це будівництво храмів та монастирів, розвиток освіти та культури в Україні, його любов та підтримка поезії, музики, а також державно-політичний аспект діяльності Мазепи”, – повідомив Рудик.

Відповідальним за спорудження пам’ятника визначено комунальне підприємство “Дирекція реставраційно-відновлювальних робіт”. Фінансування здійснюватиметься за рахунок коштів Стабілізаційного фонду, передбачених у державному бюджеті для виконання функцій столиці.

Григорію, розкажи над чим зараз працюєш і що від тебе очікувати найближчим часом?

Слава Богу, в плані публічному настало певне затишшя,  яке мені дуже і дуже подобається.  Я чекаю виходу книги, працюю над концептом літфесту-2010 і перекладаю вірші Захара Прілєпіна.

Розкажи трохи про твою книгу.

Вона називатиметься «Тріп» і до неї увійдуть вірші, написані з 2005 по 2009 рік. Темою книги є подорожі, які відбувались в моєму житті і в моїй голові. Тобто книга написана для того, щоб не забути певні враження і події. Структурно вона матиме три хронологічні розділи.  Загалом, з нетерпінням чекаю її виходу, бо, мабуть, тільки тоді позбудусь цих текстів. Закінчилась книга початком літа 2009-го. З того часу я вже написав новий цикл під назвою «Soul Kitchen» і до нього увійшли 12 віршів, переважно верлібрів. Називається він так через мою безмежну любов до естетики The Doors і багато текстів там перегукуються. Герої цього циклу – письменники, драгділлери і, звичайно, жінки, куди ж без них.

Що для тебе є Хмельницький і Поділля? Українці мало знають про це місто і регіон загалом. Як воно відображене у твоїх текстах?

Ну от власне перших два розділи книги – «хмельницькі» вірші. Коли писалося, не помічав, а тепер бачу, що це – як звалище втрачених надій. Багато такого молодого, юнацького і навіть дитячого у них.  І це круто. Останнім часом намагаюсь частіше бувати вдома. А Хмельницький в моєму житті – це якісь постійні маршрути, наглухо вивчені вулички, серпневий Буг і мабуть що двір мій.  Стільки спогадів, що як почати плакати від ностальгії, то буде море сліз… Знаєш, поки там живеш, тобі здається що це місто – край світу, і десь там далі вже нічого нема – ні Києва, ні Львова, а про Варшаву чи, до прикладу, Лондон взагалі не йдеться. Але кисню там, на жаль, мало, та й будь-де його насправді небагато, можливо, більше цього кисню в дорозі? Не знаю, але довіряю своїм друзям і землякам «Пропалій Грамоті», які співають, що «кожного птаха вабить мандрівка»… Я ж не живу конкретно у Львові, Хмельницькому, Тернополі чи в якомусь іншому місті, я живу в собі, а  міста – це лиш плацдарми мого перебування… Повертаючись до Поділля, скажу, що дуже люблю кілька місць цього регіону, в першу чергу – Кам’янець-Подільський. Бо це шалено енергетичне місто, по-друге – купа друзів і людей, до яких варто повертатись, і якби я називав культурні центри Подільщині,  то це місто було в трійці лідерів. Є такі фантастичні селища, як Деражня, Шепетівка, Нетішин (який, до речі, один в один схожий мені на Калуш) та й рідні села мої на Старокостянтинівщині. Є, на що подивитись…

Ти є з наймолодшого покоління українських поетів.  Кого б з цього покоління виділив?

Мені подобається кілька поетів приблизно мого віку, які вміють оперувати не тільки словами, а й подихом своїх віршів. Чим більше текст відображається в моїй пам’яті, тим більше я люблю поета, який написав цей текст. Зрештою, міг би зробити комплімент своєму мозку, який старається запам’ятовувати тільки хороше. От я собі кількох запам’ятав. Називатиму і не пояснюватиму, чому і як: Андрій Любка, Лесь Белей, Микола Шпаковський, Карина Тумаєва, Ігор Андрющенко, Владислав Волочай, Мирослав Боднар, Юхим Дишкант, Оксана Васьків, Люба Якимчук, ну і ще я точно когось забув. Всі вони різні, працюють у різних естетиках і, мабуть, ці естетики в чомусь є мені близькі.

Ти багато говорив про мандрівки, і в людини, яка ніколи не чула про тебе, може виникнути враження, що ти є абсолютно «поетом в повітрі». Як ти поясниш тоді свою вкрай високу активність в інших напрямках суспільної діяльності?

Так сталось, що маю багато друзів митців, переважно все, що робиться з моєї ініціативи, так чи інакше налаштовано на їхню промоцію. З часом важелів стає все більше і я хочу показувати людям те,  що подобається мені і що я вважаю якимось мистецтвом. Може в цьому є шматок власного егоїзму, але я довіряю своєму смаку і, як на мене, це чуття мене підводить у 0.01% випадків. З іншого боку, розумієш, вірші пишуться не завжди. Тому одного разу, щоб зайняти свій час я подумав, що треба займатись чимось суспільно-корисним. І тут така штука – з 6 по 8 клас я мріяв бути програмістом, у 9 класі я пішов у військовий ліцей і до сих пір не знаю, чи мене звідти вигнали, чи то я сам себе вигнав, останні два роки, коли терміново треба було визначитись, я грав у молодіжному театрі. І якось уже в цьому ліцеї, я пам’ятаю, писав вірші активно, але побічно…  І коли втягнув себе в цю культуру, то зрозумів, що якщо руки до того виросли, то, може, працювати над цим.  Це вже потім почалися спроби себе як журналіста, музиканта чи ведучого на радіо… Вирішив хоч якимось боком попрацювати на благо неньки-Батьківщини.

До речі, про Батьківщину. Напередодні виборів якою тобі видається Україна?

Мабуть, я не є свідомим громадянином, бо в першу чергу скажу, що в політику ніколи не ліз і не збираюсь лізти.  У владі є розумні люди, але їх, на жаль, меншість. Тому ніхто не пише у своїх програмах хоч слово про культурний розвиток нації, проте возять концерти зірок естради, мистецьку вартість яких,  я поставив би під великий сумнів. Кожен хороший і сильний історичний лідер робив дві речі: боготворив мистецтво і митців, в той же час перебуваючи осторонь, або нищив ці еліти. І от дивлячись на всі ці майданні шоу, я боюсь, що справдиться друге. З теперішніми лідерами країни є один найкращий варіант для українського мистецтва – не заважати одне одному, про що, до речі віднедавна забули у владних коридорах. Мало того, що створюються якісь дурнуваті структури, як НЕК, так їх ще й очолюють  якісь персонажі п’єс Подерев’янського. От, наприклад,  Данилович (Леонід  Данилович Кучма – прим. авт) нікого не чіпав, навіть не бачив загрози від цієї групки людей, які коять незрозуміло, принаймні для нього, що. Ідеальна структура відносин в цьому плані – влада повинна боятись мистецтва, але не показувати того, бо хороше розвинуте мистецтво – це собака, який не буде тебе чіпати, поки не зрозуміє, що ти його боїшся… Що ж до виборів, то скажу в кращих традиціях кандидатів: «Ідіть і проголосуйте розумом і душею, і, можливо, тоді вам вдасться зрозуміти, що з душею цією щось не так…»

Окей, повернемося власне до мистецтва. Що зараз є доброго для тебе на цій ниві, крім літератури?

Ниви, як такої, і не існує. Подивіться на росіян, їм не важливо, чи ви будете читати Гришковця чи Прілєпіна, їм важливо, щоб ви читали російською, слухали російською і, в результаті, мислили так само. Я не є русофобом, просто навів приклад.  Я взагалі зрозумів, що для мене є три важливих музики – Рей Чарльз, The Doors і «Пропала Грамота». Може виглядати смішно, але так воно є, і це круто. Українська музика стає інтригуючою і цікавою. Дай Боже, щоб і індустрія ця розвивалась і переросла на щось західного зразка. В Україні купа хорошого молодого мистецтва, з музики я б виділив моє останнє відкриття – «Зелені Сестри». Ну і ще є ціла плеяда, як, до прикладу, та ж «Пропала Грамота», «Очеретяний Кіт», «ЧеЧе», Zsuf,  «Перкалаба», ShockolaD. Що ж до візуального мистецтва, то мені подобається і монументалізм Миколи Мазура і Анатолія Гайдамаки, і так само подобаються молоді формації, як, наприклад, львівська «КОМА» чи окремі  молоді художники, як от Данило Ковач, Антон Варга, Оксана Мазур.

автор: Олена Скорик
джерело: Сумно?

Народний артист України Федір Стригун переніс свій бенефіс, присвячений 70-літньому ювілею, на кінець листопада. У зв’язку з нинішньою
соціально-епідеміологічною ситуацією у місті, та й у країні. А напередодні президент Віктор Ющенко підписав указ про нагородження керманича заньківчан орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня — за визначний внесок у розвиток українського театрального мистецтва. Справді, з театром пов’язане майже все життя Стригуна. У його доробку — понад 100 сценічних образів, 16 кіноробіт. Як режисер створив 30 вистав. Про свій ювілей Федір Миколайович говорить дуже стримано.

— Я цей день узагалі стараюся якось оминути, бо це задушний день. І тепер відкладаємо — через епідемію. Може, в цьому є якась закономірність?

— А яка, власне, може бути в цьому закономірність?

— Знаєте, мені здається, що ми чомусь завжди до всього не готові — до епідемій, до жнив і навіть… до щастя.

Мабуть, ми тому й бідні, бо дурні, а дурні — бо бідні? І нема на те ради. Тому я зараз і ставлю «Сватання на Гончарівці». Дуже багато cтецьків у нас з’явилося в соціумі — куди не поглянь, скрізь свій Стецько!

— Чи були у вашому житті події, які ви можете назвати визначальними для життя та кар’єри?

— Були. Перша — вступ до театрального інституту. А вступав я двічі. Дуже вдячний своєму професорові Володимирові Олександровичу Неллі, який визнав мене, сільського 17-річного хлопця, перспективним і взяв до себе в науку. Він побачив, розгледів, яким я буду через 10 і 20 років. І актором, і режисером я став завдяки Володимирові Олександровичу.

Він казав: «Ви будете ставити вистави, бо у вас це є в природі».

Другою визначальною для мене подією стало те, що я прийшов саме в театр імені Заньковецької. Третя — коли знайшов у собі мужність — а на це справді треба було зважитися — взяти на себе художнє керування театром Заньковецької. Це також був дуже різкий поворот у моєму житті.

І, звісно, багато важить те, що я театрів часто не міняв: у моєму житті були тільки запорізький і львівський.

— Ви, взагалі, фаталіст?

— Ні. Все своє життя покладався тільки на свою працю, свій розум, терпіння та любов, і ні на що інше.

— Чи можете назвати людей, котрі мали на вас вплив? І взагалі, чи були такі люди?

— Неллі. А ще — Ізабелла Соломонівна Радовська, викладач історії російської літератури у театральному інституті, і Олександр Зінов’євич Крижевський, який читав у нас сценічну мову, старший викладач Микола Федорович Писар і викладач історії української літератури Лука Григорович Сокирко.

Але найбільший вплив на мене мала і має Таїсія Йосипівна Литвиненко — і як актриса, і як дружина. Вона завжди берегла мене — і від дурниць усіляких теж.

Багато взяв я від режисера театру Заньковецької Олекси Миколайовича Ріпка, який мене формував, і від головного художника нашого театру Мирона Володимировича Кипріяна. Він талановита людина, в якої, крім театру, більше нічого в житті немає, — як і в мене. Добре й легко було мені з Іваном Миколайчуком: тут можна говорити про взаємовплив, але багато речей саме в дружбі з ним стали підтвердженням тих речей, у яких я, може, навіть сумнівався. Ото й усе.

— Є роль, яку мріяли зіграти, але з якихось причин не зіграли?

— Знаєте, все життя мріяв зіграти Гамлета. Але втілив цей задум як режисер із власним сином Назаром. Мені ця вистава подобалася, сильна вийшла вистава. На жаль, часи тоді були такі, що Назар мусив піти з театру… Я дуже задоволений, що поставив Гамлета, і ще мрію до нього повернутися. Можливо, звернуся й до «Ромео і Джульєтти». Адже ці п’єси завжди сучасні й потрібні — і не тільки молоді.

— Кількома словами, Федоре Миколайовичу, про драматичні сторінки доль ваших батьків…

— Драматичні сторінки були, радше, у долях моїх дідів, бо одного діда, Олексу, розстріляли в березні 1938 року. А дізнався я про це недавно, коли списки відкрили. Маминого ж батька, Ларіона, розстріляли 1942-го — німці. Оце було драматично. А для тата й мами… Вони так любили й шанували одне одного, жили одне для одного, що я до їхніх останніх днів не міг надивуватися, як вони, попри все незлагоди в житті та побуті, тримали одне одного. Вони завжди були для мене взірцем мужності, вірності, правди.

Батько помер у мене на руках. Я був із ним в останню його хвилину і бачив його останній подих. Жалкую, що не був із мамою у хвилину її смерті. Саме прем’єра в нас у театрі наспіла. Не встиг, і дуже жалкую.

З другого боку, в цьому теж є якийсь дарунок долі, бо про батька я все до кінця знаю, а про маму… Інколи мені здається, що мама живе до цього дня, бо я не бачив, як вона помирала.

— Що найбільше цінуєте в жінці?

— Самопожертву. Коли жінка жертовно ставиться до дітей і чоловіка. Жінка завжди ризикує собою і завжди є на межі життя і смерті, тому що вона дає життя. Завжди в жінках ціную глибоку любов. Мені здається, що чоловіки на таку глибоку любов не здатні. Жінки — чуттєвіші, сердечніші, саме завдяки розуму серця вони — натури глибші. А розум серця я ціную більше, ніж раціональний розум.

— Як би ви продовжили фразу «Театр для мене — це…»

— Як у Карпенка-Карого: «Сцена — мій кумир, театр — священний храм». Тільки так. До театру ставлюся як до релігії. Вважаю, що в театрі є сповідь, очищення, пізнання життя, розуміння життя, ставлення до життя, спрямування свого життя. Я ставлюся до театру не як до «искусства» — в сенсі «искусственного», тобто штучного, а як до життя. Хоча чудово розумію, що в театрі все моделюється. І мені дуже близька фраза Шекспіра «Світ — театр», і пушкінська «Над вымыслом слезами обольюсь».

— Чи доводилося вам колись заздрити іншій творчій людині? І якщо доводилося, то в чому та заздрість виявлялася?

— Нікому ніколи не заздрив. Талант завжди викликав у мене подив, бо я дуже люблю талановитих людей. І якось так у моєму житті склалося, що вмів відділити себе від них. Я бачив талановитіших, але не у всьому.

Може, найбільша моя помилка полягає в тому, що я себе недооцінював? Дуже недооцінював. Мені здавалося, що я менше розумію, менше можу… Мені чужа така риса як нахабство, натомість у мене були дуже розвинені самоаналіз, самокритичність, що мене завжди сильно стримувало. Може, з одного боку, це й добре. Але, з другого боку, я тепер розумію, що, напевно, міг би більше зробити, якби був зухваліший… У цьому велику роль зіграли мої витоки — я починав із самих низів. Маю на увазі і своє походження, і місце народження. Я тільки тепер розумію, що свого часу міг би більше зробити в кіно.

Міг би зайнятися й кінорежисурою, бо дуже люблю цей жанр. І, може, міг би досягти в цій сфері успіху.

Заздрощів ніколи не відчував, міг тільки радіти й дивуватися. Міг порівнювати, аналізувати й знаходити своє місце в ієрархії талантів — і не тільки, припустімо, московських, а й українських.

Бачив їхні вади, але бачив і позитивні риси. Я завжди знав, що мені з цього переліку треба, а що — не підходить, зайве.

Моя природа — театр.

Люблю живе слово, живий зв’язок із глядачем.

Люблю діалог із глядачем, люблю живе мистецтво. Люблю незафіксоване. Може, саме в цьому причина моєї відданості театру, бо він, як жодне інше мистецтво, не зафіксований і дуже швидкоплинний.

Можна грати одну й ту саму виставу 500 разів, і всі вони будуть різні. Починаєш виставу — і відчуваєш, що в тобі народжується щось таке, чого ти ще не переживав. Дивуєшся й думаєш: «Боже! А звідки це?» Це і є «натхнення», про яке ми всі говоримо, але мало коли його відчуваємо.

— Якби зараз перед вами постало завдання сформувати умовну трупу з ідеальних акторів, хто б увійшов до першої п’ятірки?

— Я знаю цих акторів, міг би їх назвати, але хочу уникнути образ, бо «того назвав, а того не назвав»… Узагалі, мені колись хорошу фразу сказав Доміан Іванович Козачковський: «Театр складається з п’яти «Т»: театр, талант, такт, темперамент, труд. І ще є шосте «Т» — терпіння». Так, перші п’ять «Т» — дуже важливі, але найважливіше все ж таки терпіння. Терпіння до інших, терпіння до себе. Терпіння — це завжди бути готовим, але не за рахунок інших. Мене вчили, що в театрі найстрашніше — це коли актор іде по трупах. Ні, так далеко не зайдеш. На чужому горі успіху собі не побудуєш. Ніколи!

…Одного разу мені випало півдня аналізувати своє життя. Причому сидів на тому ж самому місці, де сидів тоді, коли вперше потрапив до Києва. Світало, робити було нічого, дошкуляв холод, ось я й присів на сонечку. А тепер прийшов на те ж саме місце через 50 років. Просидів годин, напевно, з п’ять і знову проаналізував усе своє життя і виявилося – мені ні за що не було соромно. Не можу докорити собі за нечесний вчинок, бо прийшов до людей із відкритим і чистим серцем. Моя перша емоція і перша відповідь на життя — подив: «не може бути!».

Цей подив мені дуже допомагав. Ніколи не любив «спорту» в мистецтві. Колись, ще у школі, бігав стометрівку і завжди прибігав першим. Одного разу біг, і щось мене ніби штовхнуло — озирнувся, щоб подивитися, хто біжить за мною… А коли побачив очі тих, хто біг за мною, — зійшов з дистанції й розсміявся: «Навіщо?» Відтоді перестав займатися спортом. Узагалі не визнаю змагань — і в мистецтві зокрема.

автор: Тетяна КОСАРЄВА (Львів)
джерело: Дзеркало тижня

Як повідомили в прес-службі музею, представлена колекція презентує акварелі і більше 40 живописних робіт, створених Демцю в імпресіоністському стилі. Картини написані автором протягом цього року в Україні, Франції, Іспанії.

Майстер Демцю зі Львова – один з найбільш відомих художників в сучасному українському живописі. Його роботи відомі своїм експресіонізмом, для них характерні яскраві кольори, розпливчаті образи, безмежна фантазія.

Експозиція буде доступна для перегляду до 7 грудня 2009 року.